— Чи не блідий я... надто? — думалось йому, — чи не дуже я зворушений? Вона недовірчива... Чи не підо-ждати-б ще ... поки серце перестане? ...
Та серце не переставало. Противно, мов нарочно стукало чим-раз сильнійше, сильнійше, сильнійше... Він не витерпів, звільненька протягнув руку до дзвінка і подзвонив. Через пів мінути ще раз подзвонив, голоснійше.
Нема відповіди. Дзвонити дальше не було чого, та йому і не на руку. Старуха, розуміється, була дома, але вона недовірчива і сама одна. Він почасти знав її прйвички... і ще раз твердо приложив ухо до дверий. Чи його змисли були так заострені (що в цілости трудно вгадати), або чи справді було добре чути,* однак нараз він розріжнив неначе осторожне шаргнення рукою біля ручки при замку, і неначе шелест одіжи о самі двері.
Хтось без сумніву стояв біля самого замку і так само, як він тут з надвору, прислухувався тайком з середини і здається, також приложивши ухо до дверий.
Він нарочно порушився, і щось-там досить голосно воркнув, щоб і позору не подати, що таїться; потім подзвонив в третій раз, але тихо, солідно і без всякої нетерплячки. Згадуючи про се опісля, ярко, ясно отся мінута вирізьбилась в нім на віки; він поняти не міг, відки він взяв стілько хитрости, тим більше, що дух його начеб померкав на хвилі, а тіла свого він майже і не чув на собі... Хвилинку опісля було чути, що відсувають засувку.
VII.
Двері, як і тоді, отворились на вузоньку щелинку і знов двоє острих і недовірчивих очей уставилось на него з темноти. Тут Раскольніков помішався і зробив було важну похибку.
Боячись, що старуха настрашиться того, що вони самі, і не надіючись, щоб вид його її осмілив, він вхопив за двері і потягнув їх до себе, щоби старуха якнебудь не задумала запертися. Видячи теє, вона не шарпнула дверий до себе назад, але і не випустила ручки замку, т^к що він ледви не витягнув її враз з дверми на сходи. Коли-ж побачив, що вона стоїть в дверях на поперек і не дає йому перейти, він пішов просто на неї. Баба відскочила в переляку, хотіла, видно, щось сказати, та якось начеб не змогла і гляділа на него великими очима.
— Здорові були, Олено Іванівно, — почав він як мож найвеселійше, але голос не послухав його, перервався і задрожав, — я вам... річ приніс... та ось ліпше ходім сюди ... до світла ...
І відіпхнувши її, він просто, без запрошення, увійшов в кімнату. Старуха побігла за ним; язик її розвязався.
— Господи! Та чого вам?... Хто ви такий? Чого вам треба?
— Але-ж змилуйтеся, Олено Іванівно ... знакомий ваш ... Раскольніков... ось застав приніс, про котрий говорив вам колись тут... — І він наставив її застав.
Старуха поглянула на застав, однак зараз таки впилась знову очима просто в очи незнакомого гостя. Вона дивилась довго, злосливо і недовірчиво. Минуло близько мінути; йому показалось навіть в ЇЇ очах щось в роді насмішки, немов би вона вже всего догадалась. Він почув, шо мішається, що йому майже страшно, так страшно, що здається, якби дивилась вона так, не говорячи ні слова, ще з пів мінути, він би втік від неї.
— Та чого ви так дивитесь, невже-ж не пізнали? — промовив він нараз, також зі злобою. — Хочете, беріть, а ні, — я куди инде пійду, мені спішно.
Він і не думав отеє сказати, а так само нараз вимовилось. Старуха опамяталась і рішучий тон гостя її видимо осмілив.
— Та чого-ж ти, батечку, так нагально ... Що се таке? — запитала вона, дивлячись на застав.
— Срібна цигарничка, адже-ж я говорив ще тоді. Вона простягнула руку.
—Та чого ви такий якийсь блідий? Ось і руки дрожать? Купався, чи що, батечку?
— Горячка, — відповів він коротко. — Поневоли станеш блідий... коли їсти нічого, — докинув він, зЬледви вимовляючи слова.
Сили знов покидали його. Але відповідь показалась правдоподібною; старуха взяла застав.
— Що таке? — запитала вона, ще раз уважно оглянувши Раскольнікова і важучи застав в руці.
— Ну ... цигарниця ... срібна ... подивіться!
— Та воно якось, начеб і не срібна... Ех, то накрутив!
Вона взялась розвязувати шнурочок, обернулась до вікна, до світла (всі вікна в неї були заперті мимо духоти), та на кілька секунд цілком його покинула і станула до него задом. Він розстебнув пальто і висвободив топір з петлиці все-ж таки ще не виймив цілком, а лиш придержував правою рукою під одежею. Руки його були страшно слабі; сам він чув, як вони з кождою хвилею, чим раз більше охлявали і деревеніли. Він боявся, що не вдержить і випустить топір ... відразу голова його начеб ходором заходила.
— Та що він тут наплентав! — з досадою скрикнула старуха, і стала звертатись до него.
Ні одної хвилинки не мож було тут тратити більше. Він виймив топір зовсім, замахнув його обома руками, ледви себе памятаючи, і майже без приложения сили, майже ма-
шинально опустив на голову обух. Сили його тут начеб не було. Але скоро лиш він раз опустив обух, зараз і вродилась в нім сила.
Старуха, як і завсігди, була з непокритою головою. Ясне, з сивиною, ріденьке її волосся," після звичаю вимащене маслом, було заплетене в тоненьку кіску і підібране під кусок рогового гребеня, що сторчав на заді її голови. Удар вцілив в саме тімя, чому поміг її малий зріст. Вона скрикнула, але дуже слабо, і нараз вся осіла на поміст, хоч і вспіла ще підняти обі руки до голови. В одній руці все ще держала "застав". Тут він із всеї сили ударив раз і другий, завсігди обухом і завсігди по тімю. Кров хлинула мов із виверненого казана і тіло повалилось горілиць. Він відступив, дав упасти і зараз таки нагнувся до її лиця: вона була вже мертва. Очи були випялені, наче хотіли вискочити, а чоло і ціле лице були поморщені і викривлені судорогою. ,
Він положив топір на долівку, біля мертвої і зараз пошукав їй в кишени, пильнуючи не запачкатись текучою кровю — в тій самій правій кишени, з котрої вона оноді винимала ключі. Він був при всіх змислах, памороки і завороту голови вже не було, але руки завсігди ще дрожали. Він нагадав опісля, що був навіть дуже уважний, раз-$раз пильнував не запачкатись. .
Ключі він скоро виймив: всі як і тоді, були в одній вязці, на одній сталевій обручці. Таки зараз він вибіг з ними в спальню. Се була дуже маленька кімнатка з спорим "кивотом" образів. Біля другої стіни стояло велике ліжко, дуже чистеньке, з шовковим із кусників зшитим, ватовим покривалом. При третій стіні була комода.