Настка заєдно дивилась мовчки на него.
— Ніхто господині не бив, — промовила вона знову строгим і рішучим голосом.
Він дивився на неї ледви дихаючи.
— Я сам чув... я не спав... я сидів, — ще несмілійше проговорив він. — Я довго слухав... Приходив помічник надзирателя... На сходах всі збіглись, із всіх кватир.
— Ніхто не приходив. А се кров в тобі кричить. Се коли їй виходу нема і вже в печінках запікатись стане, тоді і починає привиджуватись... А їсти будеш чи нї?
Він не відповідав. Настка усе ще стояла над ним, пильно вдивлялась в него і не відходила.
— Пити дай ... Настечко.
Вона зійшла вниз і за дві мінути. вернула з водою в білім глинянім горнятку, однак він вже не памятав, що було дальше. Памятав тілько, як потягнув одну глотку холодної води і пролив з горнятка на грудь. Потім наступила непамять.
III.
Він однакож не те щоб вже був цілком без памяти за весь час своєї слабости: се був горячковий стан, з маяченням і півсвідомістю. Неодно він опісля нагадав. То виділось йому, що кругом него збирається богато народу і хотять його взяти та кудись винести, дуже над ним спорять і сваряться. То нараз він сам оден в кімнаті, всі повиходили і бояться його і лиш зрідка ледви-не-ледви відхиляють двері подивитись на него, грозять йому, змовляються чогось між собою, сміються і дразнять його.
Настку він часто зауважував біля себе; розпізнавав і ще одного чоловіка, дуже немов би йому знакомого, але кого іменно — ніяк не міг догадатись і сумував задля того, навіть і плакав. Иншим разом привиджувалось йому, що він вже з місяць лежить; або знов — що заєдно той самий день стоїть. Але про те, про те він цілковито забув; натомісць що хвилинки нагадував, що забув про щось, чого не вільно забувати, — непокоївся, мучився, нагадуючи, стогнав, впадав в лютість або в страшний, невиносний жах. Тоді він зривався з місця, хотів втікати, та завсігди хтось його задержував силоміць, і він знову впадав в обезсилення і непритомність. Наконець він цілкбм прийшов до себе.
Сталося се рано в десятій годині. В тій годині до полудня, в ясні дні, сонце завсігди довгою смугою переходило по його правій стіні і освітлювало кут при дверях. Біля його постелі стояла Настка і ще оден чоловік, котрий дуже цікаво йому приглядався і котрого він цілком не знав. Се був молодий парубяга в кафтані, з борідкою, і з виду подобав на артільщика*). З непримкнутих дверий виглядала господиня. Раскрльніков піднявся.
— Се хто, Настко? — запитав він, вказуючи на молодця.
— Бачиш, опамятався, — сказала вона.
— Опамятались, — повторив артільщик.
Побачивши, що він опамятався, господиня, що заглядала зза дверей, зараз їх примкнула і втекла. Вона і завсігди була несміла і з прикрістю переносила розмови і обяснення; їй було літ сорок і була вона товста і груба, чорноброва і кароока, добра від товстоти і від лінивства, і собою навіть зовсім непогана. Та стидлива аж над міру.
*) Так називали в Росії робітників і ремісників, що жили разом в "артіли", — тоб то в спілці для зарібку.
— Ви... хто? — питався він дальше, звертаючись до самого артільщика.
Але в отсю хвилю знов отворились двері на остіж і, трохи нахилившись, тому, що був високий, увійшов Разуми-хін.
— Що за морська каюта, — закричав він входячи, — кождий раз чолом гримну; все-ж таки кватирою називається! А ти, брате, отямився? в отсю хвилю від Парані чув.
— Що лиш отямився, — сказала Настка.
— Що лиш отямились, —потакнув артільщик з легкою усмішкою.
— А ви самі хто зволите бути? — запитав звертаючись нараз до него, Разумихін. — Я, бачите, Вразумихін; не Ра-зумихін, як мене всі величають, а Вразумихін, студент, дворянський син, а він мій приятель. Ну, а ви хто такий?
— А я в нашій конторі артільщик, від купця Шелопає-ва, панцю, і сюди по ділу, бачите.
— Будьте ласкаві, сідайте на отеє крісло; — сам Разумихін сів на друге, з другого боку столика. — Се ти, брате, гарно зробив, що опамятався, — продовжав він, звертаючись до Раскольнікова. — Четвертий день ледви їш і пєш. Дійсно, чаю з ложечки давали. Я до тебе два рази приводив Зосимова. Памятаєш Зосимова? Оглянув тебе гарненько і відразу сказав, що все байка, — в голову, чи якось там ударило. Нервовий припадочок якийсь, порції були за малі, пивця і хріну за мало давали, відси і слабість, але се байка, перейде і перемелеся. Вдалий хлопець Зосимов! Славно почав практику. Ну, серце, так я вас не задержую, — обернувся він знову до гостя, — будьте ласкаві розяснити своє діло. Уважай, Родю, з їхньої контори вже другий раз приходять; тілько перше не отсей приходив, а другий, і ми з онтим обяснились. Се хто перед вами сюда приходив?
— А здається, се позавчора, якраз так, панцю. Се Алексій Семенович були; також при конторі у нас служать.
— Мабуть він буде проворнійший від вас, як ви думаєте?
— Так, панцю; вони справді що соліднійші.
— Гарно; ну-ж, розповідайте дальше.
— А ось через Атаназа Івановича Бахрушина, про котрого, надіятись, нераз зволили чувати, панцю, по просьбі вашої матусі через нашу контору для вас гроші, — почав артільщик, просто звертаючись до Раскольнікова. — Коли ви вже так памятаєте себе, пане, що можна-б вам вручити трийцять пять рублів, так в нас гроші є, бо Семен Семенович від Ата-наза Івановича по просьбі вашої матусі, як давнійше, повідомлення про се получили. Чи зволите розуміти?
— Так ... памятаю ... Бахрушин ... — промовив Раскольніков задумчиво.
— Слухайте! Купця Бахрушина знає! — закричав Разу-михін. — Як же він себе не памятає? Та втім, я тепер бачу, що і ви також розумний чоловік. Ну! Розумні річи приємно і слухати.
— Се вони той самий Бахрушин, Атаназ Іванович, і по просьбі вашої ненечки, котра через них цілком так само вам вже раз пересилала, вони і на сей раз не відказали, і Семена Семеновича на сих днях повідомили із своїх місць, щоби вам трийцять-пять рублів передати, паночку, в ожиданию ліпшого.
— Отеє, "ожидания ліпшого" вам лучше всього удалося; не зла також і ваша "ненечка". Ну, так як же по вашому: в повкій він чи не в повній памяти, — а?
— Думаю, що можна-б видати гроші. Тільки ось тре-баб поквітовання, панцю.
— Напачкає! Що у вас, книга чи що?