— Проживаємо хепер кутом, у хазяйки Амалії Федорівни Ліппевексель, а чим жиємо і чим платимо, не знаю. Жиють там многі кромі нас... Содома, добродію, най-страшнійша... гм... так... А за той час доросла і донька моя, з першого подружа, і що ось витерпіла вона, донька моя, від мачохи своєї, підростаючи, про те я замовчую. Бо хоч Катерина Іванівна і переповнена великодушними чувствами, але дама горяча і роздразнена і руки не жалує... Так, пане! Ну, та нічого і згадувати про се! Виховання, як і представити собі можете, Зоня не одержала. Пробував я а нею перед чотирма роками переходити географію і все-світну історію; але що я сам в відомостях сих був не тугий* та і відповідних до сего підручників Бог дав, бо деякі книжки, що остались... гм!... ну, їх вже тепер і нема, сих книжок, то тим і скінчилась вся наука. На Кирі перськім і станули.
— Опісля, вже дійшовши до зрілих літ, перечитала вона кілька повістей, та недавно ще, через посередництво добродія Лебезятнікова, одну книжку, Фізіольоґію Люіса — чи зволите знати, пане? — з великим заняттям перечитала,
а навіть нам місцями в голос відчитувала: от і вся її просвіта.
— Тепер же звернуся до вас, ласкавий добродію мій, сам від себе, з питанням приватним: чи богато може, по вашій думці, бідна, але чесна дівчина, чесним трудом заробити? ... Пятнайцять копійок в день, добродію, не заробить, коли чесна і не має окремих таланів, та і то рук не спускаючи з пра-
. ці! Та ще ось статський радник Клопшток, Іван Іванович, — чи зволили чути? — не тілько грошей за шиття шести го-ляндських сорочок до сеї пори не віддав, але ще з обидою прогнав її, затупотівши ногами і виругавши неприлично під покривкою, будьто би обшивка від сорочки ушита не по мірі і скісно. А тут дітвора голодна... А тут Катерина Іванівна руки заломуючи по кімнаті ходить та червоні пятна в неї на лицях виступають, — що в отсій слабости завсігди буває:
— "Жиєш, каже, ти дармоїде у нас, їш і пєш і теплом вигріваєшся", а що тут пєш і їш, коли і дітвора по три дні і крихітки хліба не бачить! Лежав я тоді... ну та що-ж!... лежав пяненький, добродію, і чую, говорить моя Зоня (не-сміиенька вона і голосок в неї такий смирненький ... білявочка і личенько заєдно блідненьке, худеньке), говорить:
— "Що-ж, Катерино Іванівно, або-ж мені на таке діло пійти?".А вже Дарія Францівна, женщина плюгава і поліції не трохи звісна, разів три через господиню навідувалась.
— "А що-ж", відповідає Катерина Іванівна усміхаючись, — "чого берегти? Який там'скарб!" Але не^виноватіть її,'не виноватіть, ласкавий добродію, не виноватіть! Не в здоровім розсудку отеє сказане було, а при зворушених чувствах, в слабости і посеред плачу дітей, що не їли, та і сказане було більш ради зобидження, ніж в дословнім змислі... Бо Катерина Іванівна такого вже характеру, як розплачуться діти, хоч би і з голоду, то зараз бити їх починає.
— І бачу я, так коло шестої години, Зонечка встала, наділа хустинку, наділа бурнусик і з кватири мик, а в девятій годині назад прийшла. Прийшла і просто до Катерини Іванівни і на стіл перед нею трийцять цілковитих мовчки поклала. Ні словечка при тім не вимовила, хоч би споглянула, а взяла тілько нашу велику зелену хустку (спільна така у нас хустка є, жіноча), накрила нею голову і лице і лягла на постіль, лицем до стіни, тілько плечі та тіло ціле на часи дрожать... А я, як і передше в тім самім стані лежав, добродію... І бачив я тоді, молодий чоловіче, бачив я, як опісля Катерина Іванівна, також ні слова не кажучи, підійшла до Зонино-го ліжочка, і увесь вечір в ногах у неї навколішки перестояла, ноги їй цілувала, ветати не хотіла, а потім так обі і заснули разом, обнявшись ... обі... обі... так, добродію ... а я ... лежав пяненький, паноньку.
Мармеладов замовк, начеб голос в него перервався. Відтак, погодя, поспішно налив, випив і крякнув.
— З тої пори, паноньку мій, — продовжав він, помовчавши ще хвилю, — з тої пори, по одній немилій пригоді і в наслідок, доносу злонамірених людців, — до чого особливо причинилась Дарія Францівна, за те будьто би, що їй не віддали приналежної чести, — з тої пори донька моя Зофія Семенівна жовтий білєт приневолена була взяти, і вже разом з нами по тій причині не могла оставатись. Та ще і господиня, Амалія Федорівна сего допустити не хотіла (а са-ма-ж передше Дарії Францівній помагала), та і добродій Лебезятніков... гм... Ось $а Зоню се і вийшла у него тая історія з Катериною Іванівною. Зразу сам добивався від Зо-кечки, а тут і в амбіцію нараз попав:
— "Як се, бач, я, такий ^просвічений чоловік, в одній кватирі з таківською жити буду?" А Катерина Іванівна не витерпіла, уймилась... ну і зчинилось... І ходить до нас Зонечка тепер переважно лиш в сумерки, а Катерину Іванівну облекшує і поживу та одежу достарчає. Мешкає же на кватирі у кравця Капернаумова, кімнату в них наймає, а Капернаумов кулявенький і гикавий і вся численна родина його також гикава. І жінка його також гикава... В одній кімнаті поміщаються, а Зоня свою має окрему з перегородкою —---Гм, так ... Люде страх бідні і гикаві... Так ...
— Тільки встав я тоді раненько, надяг свої лахи, підняв руки до неба і пустився до превосходительства Івана Атана-зієвича. Його превосходительство, Івана Атаназієвича, ви, ласкаві, може знаєте?... Ні? Ну, так божого чоловіка не знаєте! Се — віск... віск перед лицем Господнім: яко таєт воск... Аж прослезились, ЗБОЛИВШИ все вислухати. "Ну, говорить, Мармеладов, раз вже ти завів мої надії... Беру тебе ще раз на особисту мою відвічальність", — так і сказали, — "памятай, небоже, а тепер забирайся!"
— Вицілував я порох ніг його, в думці, бо направду не дозволили би, будучи достойником і чоловіком нових і о-бразованих думок; вернув домів, і коли оповістив, що до службу назад принятий і платню побираю, Господи, що тоді було!...
Мармеладов знов остановися в сильнім зворушенню.
В отсю хвилю увійшла з вулиці ціла громадка пяниць, і без того вже залитих і озвались при вході звуки нанятої^і катаринки і дитячий, надірваний, семилітний голосочок, співаючий "Хуторок". Стало шумно. Господар і прислуга занялись новими гістьми.