— Та так, — усміхнувся Раскольніков, — не я тому винен. Так є і буде завсігди. Ось він (він кивнув на Разумихіна) говорив що лиш, що я оправдую пролив крови. Так що-ж? Адже суспільність"надто обезпечена зсилками, тюрмами, суддями слідчими, каторгами, — чого-ж непокоїтись? І шукайте злочинця!...
— Ну, а коли найдемо?
— Туди йому і дорога.
— Ви такі льоґічні. Ну, пане, а якже з його совістю, бачите?
— Та яке-ж вам до неї діло?
— Та так вже з гуманности, пане?
— У кого вона є, той нехай терпить, коли пізнає помилку. Се і кара йому, — в добавку до каторги.
— Ну, слухай, а дійсно ґеніяльні, — насупляючись запитав Разумихін, — ось ті то, котрим різати, бачиш, право дане, ті таки вже і повинні не терпіти зовсім, навіть за кров пролиту?
— Пощо тут слово: повинні? Тут нема ні дозволу, ні заборони. Нехай терпить, коли жаль йому жертви... Терпіння і біль завсігди обовязкові для широкого духа і глубокого серця. Істинно великі люде, мені здається, мусять відчувати на світі великий сум, — додав він нараз задумчцро, не в тон розмови.
Він підняв очі, задумчимо поглянув на всіх, усміхнувся і взяв шапку. Він був значно спокійнійший в порівнанню з тим* як ввійшов сюди, і чув се. Всі встали.
— Ну, пане, зневажайте мене або ні, гнівайтесь або ні, а я не можу видержати, — заключив знову Порфір Петрович, — позвольте ще питаннячко одно (надто вже я вас турбую, пане!), одну лиш маленьку ідейку хютів би я виска-зати, єдино тілько, щоби її не забути... |
— Гаразд, скажіть вашу ідецку, — серіозний і блідий стояв перед ним в ожиданию Раскольніков.
— Та ось, пане... справді не знаю, як би ліпше виразитись ... ідейка моя вже надто тонка... психольоґічна... чи не правду кажу, пане, коли ви вашу статейку писали, — адже вже бути того не може, хе, хе! щоб ви самі себе не уважали,
— ну хоч на капельку, — також чоловіком "незвичайним" і таким, що говорить нове слово, — в вашім, розуміється, змислі... Або-ж не так?
— Дуже може бути, — згірдно відповів Раскольніков. Разумихін ворухнувся.
— А коли так, пане, то невже-ж ви би самі рішились,
— ну там в виду яких-небудь житейських неудач і трудностей, або для якого-небудь "блага" цілої людськости, — перекрочити через перешкоду?... Ну, приміром, убити і ограбити?...
І він якось нараз знову підморгнув йому лівим оком і розсміявся нечутно, — цілком так само, як передше.
— Колиб я і перекрочив, то вже певно вам не сказав би, — з визиваючою, надутою погордою відповів Раскольніков.
— Ні, пане, се я так тільки інтересуюсь, особливо для вирозуміння вашої статті, єдино в літературнім відношенню, пане...
— Фу, як се виразно і зухвало! — з відразою подумав Раскольніков.
— Позвольте вам завважати, — відповів він сухо, — що Магометом або Наполеоном я себе не уважаю... ні ким би то не було із подібних осіб, отже і не можу, не будуїи ними, дати вам вдоволяючого обяснення про те, як би я поступив. —
— Ну, даруйте, хто-ж у нас в Росії тепер себе за Наполеона не уважає? — зі страшною фаміліярністю озвався знову Порфір. Навіть в звуку його голосу було на сей раз щось вже особливо ясне.
— Та чи і не Наполеон то який будучий і нашу Олену Іванівну минувшого тижня топором почастував? — вкинув нараз з кута Заметов.
Раскольніков мовчав і уважно, твердо глядів на Порфіра. Разумихін мрачно нахмурився. Йому вже і передше стало неначе щось здаватись. Він гнівно оглянувся довкола. Наступила мінута мрачної мовчанки. Раскольніков ворухнувся відходити.
— Ви вже відходите! — ласкаво заговорив Порфір, незвичайно сердечно простягаючи руку. — Дуже, дуже рад знакомству. А щодо вашої просьби, то не обавляйтесь. Так таки і напишіть, як я вам говорив. Ще ліпше всего зайдіть до мене туди самі... оттак сими днями... та хоч завтра. Я буду там коло одинайцятої години напевно. Все і уладимо ... поговоримо... Ви-ж яко оден з тих, що були там останні, може що-небудь і сказати нам могли би... — додав він з найдобродушнійшим видом.
— Ви хочете мене офіціяльно переслухати, по усій формі? — різко запитав Раскольніков.
— Та чого-ж би, пане? поки що, сего зовсім не треба. Ви не так поняли. Я, бачите, не опускаю ні одного случаю —і. розмовляв вже зі всіми, що у неї заставляли ... від декотрих дістав добрі вказівки... а ви, яко останній... Та ось, правда! — скрикнув він чимсь-то відразу урадувавшись:
— При нагоді згадав я, що-ж се я таке!... — звернувся він до Разумихіна, — адже се ти про того Миколку мені тоді повні вуха наклапав... ну, та і сам знаю, — звернувся він до Разумихіна, — що парубчище чистий, так що-ж, бачите, було чинити, і Митька ось прийшлося занепокоїти... та от в чім діло, само нідро річи: переходячи тоді по сходах... позвольте: адже ви в осьмій годині були, пане?
— В осьмій, — відповів Раскольніков, неприємно відчуваючи рівночасно, що міг би сего і не говорити.
— Так переходячи, бачите, в осьмій годині по сходах, добродію, чи не бачили хоч ви на другім, бачите, поверсі, в кватирі, знаєте, отвореній — памятаєте? двох робітників, або хоч одного з них? Вони малювали там, чи не завважа-ли ви? Се дуже, дуже важне для них!...
— Малярів? Ні, не-бачив... — поволеньки і мовби по-нуряючись в згадках відповів Раскольніков, в тую-ж хвилинку напружаючись всім єством своїм і завмираючи від муки, щоб чим скорше відгадати, в чім іменно лапка і чи не дасться іЦо предвидіти? — Ні, не бачив. Та і кватири такої, отвертої, якось не завважав... а ось на четвертім поверсі (він вже вповні доглупався лапки і торжествував) — так, памятаю, що чиновник оден випроваджувався з кватири... напроти Олени Іванівни... памятаю... се я ясно памятаю ... солдати диван якийсь виносили і мене до стіни пригасли ... а малярів ні, не памятаю, щоби малярі були... тай кватири відчиненої нігде, здається, не було. Так, не було...
— Та ти що таке! — крикнув нараз Разумихін, якби опамятавшись і розібравши. — Адже-ж малярі малювали в самий день вбивства, а він на три дні перед тим там був? Що се ти випитуєш?
— Фу, перемішав! — гримнув себе по чолі Порфір. — Нехай чорт візьме, у мене з отсим ділом в голові вже заморочилось! — звернувся він, мов би аж звиняючись, до Раскольнікова. — Нам бачите, так би доконче треба довідатись, чи не бачив їх хто в осьмій годині в сій кватирі, що мені аж привиділось, начеб ви також могли би сказати... цілком перемішав!