* — Але ви дійсно, дійсно, божевільний! — закричав Раскольніков, не тільки навіть розсерджений, скілько здивований. — Як смієте ви так говорити?
— Я так і знав, що ви розкричитеся; але по перше я хоч і небогатий, все-ж таки сих десять тисяч рублів у мене вільні, то є зовсім мені непотрібні. Не прийме Евдокія Романівна, так я, будьте певні, ще дурнійше їх ужию. Се раз. Друге: Совість моя зовсім а зовсім спокійна; я без всяких виглядів предкладаю. Вірте не вірте, а колись переконаєтесь і ви і Евдокія Романівна. Все в тім, що я дійсно наніс клопотів трохи і неприємностей мйогоповажаній вашій сестрі; чуючи отже сердечне розкаяння, щиро бажаю, — не відкупитись, не заплатити за неприємности, а просто-простісень-ко зробити для неї щось пожиточного, на тій підставі, що не привілею чейже я взяв робити самі пакости. Колиб в моїм предложению була хоч міліонова частина обчислення, то чи став би я предкладати так просто? Та і не став би я пред-кладати всего лиш десять тисяч, тоді коли що лиш перед пятьма тижнями предкладав їй богато більше. А крім того, я може бути дуже і дуже скоро оженюся з одною дівчиною, отже і всі підозріння про які небудь заміри супроти Евдокії Романівни тим самим повинні уступити. На закінчення скажу, що виходячи за добродія Лужина, Евдокія Романівна такі самі гроші бере, тільки з другого боку... Та ви не сердіться, Родіоне Романовичу, розсудіть спокійно і холодно.
Говорячи теє, Свидригайлов був сам незвичайно холодний і спокійний.
— Прошу вас кінчити, — сказав Раскольніков. — На всякий припадок, се непростимо зухвало.
— Ні трохи: Після cero чоловікови на сім світі можна робити одно лиш зло, і він не має права зробити ні крихітки доброго, задля пустих принятих формальностей. Се дурне. Адже колиб я, на примір, умер і лишив би cío суму вашій сестрі в завіщанню, невже-ж би вона і тоді приняти відказалась?
— Дуже може бути.
—Ну, вже се ні, пане. Та втім: ні, так нехай і буде. А тільки десять тисяч — прекрасна штука, при нагоді. Як би там не було, прошу вас передати сказане Евдокії Романівній.
— J-ії, не передам.
— Коли так, Родіоне Романовичу, то я сам приневолений буду добиватись побачення* особистого, значить отже непокоїти.
— А як я передам, ви не будете добиватися побачення особистого?
— Не знаю справді, як вам сказати. Бачитись оден раз я би дуже бажав.
— Не сподійтесь.
— Жаль. Та ви мене не знаєте. Ось, може зійдемося близше.
— Ви думаєте, ми зійдемося близше?
— А чому-ж би і ні? — усміхнувшись сказав Свидригайлое, встав і взяв капелюх. — Та я-ж не те, щоб так вже конче хотів вас непокоїти, і ідучи сюди навіть не надто надіявся, хоч, сказати правду, лице ваше ще перше в ранці мене поразило .. .
— Де ви мене бачили рано? — з неспокоєм запитав Раскольніков.
— Слухайте-но, пане... Мені заєдно здається, що в вас є щось до мого підходяче... Та не лякайтесь, я не влізливий; і з шулерами жив в згоді, і князю Свирбеєви, мойому далекому родичеви і вельможі, не надоїв, і про Рафаелову Мадонну пані Прилуковій в альбум зумів написати, і з Мартою Петрівною сім літ не виїзджаючи прожив, і в домі Вяземського на Сінній давними часами ночував, і на бальоні з Берґом бути може полечу.
— Ну, гарно; позвольте запитати, ви скоро в подорож їдете?
— В яку подорож?
— Ну, та в подорож ось... Ви-ж самі сказали.
— В подорож? Ах, так!... в самім ділі, я вам говорив про подорож... Ну, се питання широке... А все-ж таки якби то ви знали, про що питаєте! — додав він і нараз голосно і коротко розсміявся. — Я, може бути, замісць подорожі, бачите, оженюся; мені дівчину сватають.
— Тут?
— Так.
— Коли-ж се ви успіли?
— Однакож з Евдокією Романівною раз побачитись доконче бажаю. Направду прошу. Ну, до побачення... Ах, так! Та я ось що забув! Передайте, Родіоне Романовичу, вашій сестрі, що в завіщанню Марти Петрівни вона наділена трома тисячами. Се цілком певне. Марта Петрівна розпорядилась тижнем перед смертю і при мені діло було. За два-три тижні Евдокія Романівна може і гроші дістати.
— Ви правду говорите?
— Правду. Скажіть їй те. Ну, добродію, ваш слуга. Та я від вас дуже недалеко стою.
Виходячи, Свидригайлов зустрівся в дверях з Разуми-хіном.
П.
Була вже майже осьма година; оба спішили до Бака-лієва, щоб прийти скорше від Лужина.
— Ну, хто-ж се був? — запитав Разумихін, як лиш вийшли на вулицю.
— Се був Свидригайлов, той самий поміщик, в домі котрого була обиджена сестра, коли служила у них за гувернантку. Через його любовні переслідування вона від них забралася, прогнана його женою, Мартою Петрівною. Отся Марта Петрівна просила відтак у Дуні прощення, а тепер напрасно умерла. Се про неї колись тут говорили. Не знаю, длячого я отсего чоловіка дуже боюся. Він приїхав зараз по похороні жінки. Він дуже дивний і на щось таке рішився. Він мов би щось знає ... Від него треба Дуню стерегти ... ось се я і хотів сказати тобі, чуєш?
— Стерегти! Що-ж він може проти Евдокії Романівни? Ну, спасибіг тобі, Родю, що мені так говориш .будемо, будемо стерегти!... Де живе?
— Не знаю.
— Чому не спитав? Ех, шкода! Та втім, довідаюсь!
— Чи ти його бачив? — запитав Раскольніков, після хвилинки мовчання.
— Ну, так, завважав; добре завважав.
— Ти його докладно бачив? Ясно бачив? — наставав Раскольніков.
— Ну, так, ясно памятаю; з тисячі пізнаю, я памятли-вий на лиця.
Знову помовчали.
— Гм... бачиш... — воркнув Раскольніков. — А то, знаєш ... мені здавалось ... мені все ще здається,... що се може бути фантазія.
— Та про що ти? Я тебе не зовсім добре розумію.
— Ось ви всі говорите, — тягнув дальше Раскольніков, скрививши рот в усмішку, — що я помішаний; мені і здавалось тепер, що може бути я в самім ділі помішаний і лиш мав привид?
— Та що се ти?
— І хто знає! Може я і справді помішаний, і усе, що в усі ті дні було, все може бути так тілько в уяві...
— Ех, Родю! Розстроїли тебе знову!... Та що він говорив, з чим приходив?
Раскольніков не відповів, Разумихін подумав з мінуту.
— Ну, слухай же моє справоздання, — почав він. — Я до тебе заходив, ти спав... потім обідали, а опісля я пішов до Порфіра. Заметов заєдно у него. Я було хотів почати і нічого не вийшло. Якось так не міг заговорити як слід. Вони начеб не понимали і поняти не могли, все-ж таки цілком не мішаються. Затягнув я Порфіра до вікна і став говорити, але знову чогось не так вийшло: він глядить в бік і я гляджу в бік. Я наконець підніс до його носа кулак і сказав, що розторощу його, по родинному* Він лиш поглядів на мене. Я. плюнув і забрався, от і все. Дуже по дурному. З Заметовом я ні слова. Тілько, бачив: я думав, що зіпсував справу, а мені, коли сходив зі сходів, гадка одна прийшла, так і осінило мене: задлячого ми з тобою непокоїмось? Та якби тобі не-безпеченьство грозило, або там щонебудь, ну, то що инше. А тепер же що! Адже ти з тим не маєш нічого спільного, нам наплювати на них; ми над ними насміємось і я би на твоїм місци їх ще в дурні пошивати став. Адже як їм опісля се стидно буде! Плюнь; відтак і потурбувати буде мож, а тепер сміймося!