— Але ж хіба стайню не оглядали?
— Ну, цей старий шахрай ошукає будь-кого.
— А ви не боїтеся залишати фаворита в Брауна, якщо він зацікавлений у зникненні коня?
— Любий друже, Браун пильнуватиме його як око в голові. Він знає, що це для нього — єдина надія на помилування.
— Полковник Росс не справив на мене враження людини, що милуватиме ворогів!
— Полковник Росс тут ні до чого. У мене свої методи і я розповідатиму лише те, що сам вважаю за потрібне. Оце й є перевагою мого неофіційного становища. Не знаю, чи ви це помітили, Ватсоне, але полковник надто зверхньо поглядав на мене. Я хочу трохи покепкувати з нього. Не кажіть йому нічого про коня.
— Звичайно, якщо ви цього не хочете.
— Та все це, звісно, дурниці в порівнянні з тим, хто насправді вбив Джона Стрекера.
— Ви зараз візьметеся до цього?
— Навпаки, ми з вами сьогодні повернемось до Лондона нічним потягом.
Холмсові слова приголомшили мене. Ми пробули в Девонширі лише кілька годин, і він з таким успіхом розпочав свої пошуки, а тепер хоче все це кинути. Я не зміг витягти з нього ані слівця, поки ми вертали до будинку тренера.
— Ми з моїм другом повертаємося нічним експресом додому, — мовив Холмс. — Нам надзвичайно приємно було трохи подихати вашим чудовим дартмурським повітрям.
Інспектор широко розплющив очі, а вуста полковника скривилися в недобрій посмішці.
— То ви вважаєте, що вбивцю бідолашного Стрекера заарештувати неможливо? — запитав він.
Холмс знизав плечима.
— Це, мені здається, досить непросто, — відповів він. — Проте я запевняю вас, що ваш кінь у вівторок бігтиме. Попередьте, будь ласка, жокея, щоб той був готовий. Чи можна поглянути на фотографію містера Джона Стрекера?
Інспектор дістав з кишені конверт і витяг з нього фотографію.
— Любий Ґреґорі, ви вгадуєте всі мої бажання. Почекайте, будь ласка, мене тут: я маю кілька запитань до служниці.
— Правду кажучи, ваш лондонський помічник засмутив мене, — різко мовив полковник Росс, тільки-но мій друг залишив кімнату. — Я не бачу, щоб після його приїзду бодай щось з’ясувалося.
— Але ж вас урешті запевнили, що ваш кінь бігтиме на перегонах, — сказав я.
— Так, це правда, — мовив полковник, знизавши плечима, — але мені потрібен кінь, а не слова.
Я вже зібрався відповісти щось на захист свого друга, як він знову повернувся до кімнати.
— От і все, джентльмени, — сказав він. — Я готовий вирушити до Тавістока.
Коли ми підійшли до коляски, один з конюхів відчинив нам дверцята. Несподівано Холмс, осяяний якоюсь думкою, перехилився через край коляски й смикнув конюшого за рукав.
— У вас у загоні є кілька овець, — мовив він. — Хто їх доглядає?
— Я, сер.
— А ви не помітили, бува, в них чогось дивного останнім часом?
— Ні, сер, нічого. Хіба що троє почали кульгати, сер.
Я побачив, що Холмс із задоволенням засміявся й потер руки.
— Добре задумано, Ватсоне, дуже добре задумано, — сказав він, штовхаючи мене ліктем. — Ґреґорі, дозвольте запропонувати вашій увазі цю незвичайну пошесть серед овець. Поїхали!
Обличчя полковника Росса досі виражало його невисоку думку стосовно можливостей мого друга, але інспектор, як я помітив, аж стрепенувся.
— По-вашому, це так важливо? — спитав він.
— Надзвичайно.
— Чи є ще якісь подробиці, до яких мені варто було б придивитися?
— До дивної поведінки собаки тієї ночі.
— Але ж собака цілу ніч мовчав!
— Оце й видається мені дивним, — зауважив Шерлок Холмс.
* * *
Чотирма днями пізніше ми з Холмсом знову сиділи в потязі, що мчав нас до Вінчестера, де мали відбутися перегони на кубок Вессекса. Полковник Росс чекав на нас, як ми й домовилися, біля станції й повіз нас у своїй колясці за місто, де був розташований іподром. Обличчя його було похмуре, й поводився він з нами дуже холодно.
— Я й досі не маю жодної звістки про свого коня, — мовив він.
— Сподіваюся, ви впізнаєте його, коли побачите? — спитав Холмс.
Полковник розлютився.
— Я можу розповісти вам про всіх коней, що брали участь у перегонах останні двадцять років, — відповів він. — Мого Звіздочолого, з білою зіркою на лобі та білою плямою над правим переднім копитом, упізнає й дитина!
— А які ставки?
— Коїться щось незбагненне. Вчора ставили п’ять до одного, вранці розрив почав швидко скорочуватись, і я не можу сказати, чи втримається він зараз на трьох до одного.
— Он як! — сказав Холмс. — Хтось про щось, безперечно, довідався.
Тільки-но коляска під’їхала до огорожі, що оточувала головну трибуну, я взяв афішу, оглянув її й прочитав:
"Приз Вессекса.
Коні чотирьох та п’яти років. Нова дистанція (одна миля п’ять ферлонґів). 50 фунтів передплатних. Перший приз — 1000 фунтів. Другий — 300 фунтів. Третій — 200 фунтів.
1. Негр — власник Хіс Ньютон. Жокей — шолом червоний, камзол коричневий.
2. Боксер — власник полковник Вордлоу. Жокей — шолом рожевий, камзол блакитно-чорний.
3. Безжурний — власник лорд Беквотер. Жокей — шолом та рукави камзола жовті.
4. Звіздочолий — власник полковник Росс. Жокей — шолом чорний, камзол червоний.
5. Ірис — власник герцог Балморальський. Жокей — шолом жовтий, камзол чорний із жовтими смугами.
6. Бешкетник — власник лорд Сінґлфорд. Жокей — шолом пурпуровий, рукави камзола чорні".
— Ми викреслили іншого нашого коня, пам’ятаючи ваші слова, — мовив полковник. — Але що це? Звіздочолий — фаворит?
— П’ять до чотирьох проти Звіздочолого! — лунало з трибун. — П’ять до чотирьох проти Звіздочолого! П’ять до п’ятнадцяти проти Безжурного! П’ять до чотирьох проти решти!
— Коні на старті! — вигукнув я. — Всі шестеро!
— Всі шестеро? То мій кінь бігтиме! — скрикнув полковник із великим хвилюванням. — Але я не бачу його. Моїх кольорів досі немає!
— Вийшло лише п’ятеро. Оце, напевно, він.
Тільки-но я сказав це, як із загону вибіг клусом міцний гнідий кінь і промчав повз нас. На жокеєві було вбрання відомих усім полковникових кольорів.
— Це не мій кінь! — вигукнув господар. — Ця тварина не має на тілі жодної білої волосинки! Містере Холмсе, що тут врешті коїться?!
— Гаразд, гаразд, погляньмо, як він ітиме, — незворушно мовив мій друг. Кілька хвилин він тримав мій бінокль біля очей. — Чудово! Який гарний старт! — раптом вигукнув він. — Вони повертають!