Олександр Петрович довженко народився на хуторі В’юнище, що на Чернігівщині (нині місто Сосниці) 10 вересня 1894 року (29 серпня за старим стилем).
Батьки, Петро Семенович та Одарка Єрмолаївна, були звичайними селянами та навіть не володіли письмом. Дід Сашка, Семен Довженко, заробляв на життя тим, що обробляв землю, пас худобу, ремонтував реманент, виготовляв дьоготь і продавав його у навколишніх селах. Згодом, коли чоловік постарів, в садибі почав господарювати син, перейнявши від батька любов до праці. Односельці пригадували, що робота так і кипіла в його руках. Подвір’я Довженків красувалося великим садом, до вирощування якого доклав зусиль і Олександр, адже висаджував і доглядав молоді деревця і кущі ще в дитинстві.
Родина мала чимало поля, проте воно було не родючим і доводилося важко працювати, аби виростити корм для худоби та їжу для себе.
В Сосницькій земській управі головував на той час місцевий інтелігент граф Мусін-Пушкін. Він ініціював будівництво драматичного театру і сам спонсорував роботи. Будівля вийшла доволі просторою та вишуканою і вміщали до півтори тисячі глядачів. В драматичному гуртку, який існував при театрі, Олександр грав свої перші ролі та мріяв про кар’єру справжнього актора.
Крім сина Сашка Одарка Єрмолаївна народила ще 13 дітей, синів: Василя (1881), Лавріна(1883), Оврама (1885), Сергія (1887), Івана (1889), Григорія (1891), Миколу (1896), Андрія (1905); дочок: Параскеву (1898), Ганну (1990), Мотрону (1903), Кулину (1907), Поліну (1909). Ймовірно, Олександр був сьомою дитиною в родині і мати народила його у віці 32 років. Майже всі діти померли в ранньому дитячому віці, Оврам дожив до 22 років. Точні причини смертей не відомі, однак є дані, що одного дня померло одразу четверо братів, тож можна припустити, що дітей скосила епідемія тифу. Згодом, у своїх спогадах Довженко напише, що його мати провела життя в сльозах, адже проводжала своїх дітей на вічний спочинок дуже часто.
Спочатку Олександр навчався в першому приходському міському училищі, а згодом в третьокласному і чотирьохкласному міському училищі.
Перша зустріч з учителем Леонтієм Созоновичем Опанасенком справила негативне враження на хлопця. Вчитель здався йому грубим, а той назвав свого майбутнього учня “не розвиненим”, бо Сашко розгубився й не зміг назвати ім’я свого батька. Згодом вони порозумілися і Леонтій Созонович сприяв подальшому навчанню Довженка.
Учнем він був старанним та наполегливим, особливо легко давалася арифметика. Не було жодного випадку, щоб Сашко не виконав домашнє завдання. На перервах бігав та розважався лише зрідка, частіше просто спостерігав або оповідав щось товаришу Івану Тишині. Чоловік пригадува їхні прогулянки в ліс, до Десни, співи та гру Олександра на гітарі чи на балалайці.
В 1911 році Довженко закінчує навчання в училищі з похвальним листом. Сам він вважав, що вчителі самі багато чого не розуміли, тому й ставили йому відмінні оцінки. Хлопець був активним та цілеспрямованим, брався за нові справи і з легкістю їх покидав, таким був його шлях до становлення творчої особистості.
У віці неповних 16 років складає іспити та вступає до чи не єдиного закладу для дітей з нищих верств населення, Глухівського педагогічного інституту, отримавши шанс на стипендію в розмірі 120 карбованців на рік. Перших два курси через перемінні успіхи стипендію не отримував, тому батько був змушений продати десятину землі, щоб оплатити всі витрати. На останньому курсі, очевидно, ситуацію вдалось виправити, адже без цих грошей подальше навчання навряд чи було б можливим. Крім цього, він підробляє репетиторством удень, після занять, а ввечері займається навчанням.
Серед одногрупників вирізнявся юним віком, адже переважна більшість студентів вже мала за плечима кількарічний досвід вчительської діяльності в початкових школах. Товариші запам’ятали Сашка дотепним та веселим юнаком, здібним до декламації віршів та створення карикатур.
В цей період з’являється захоплення народною творчістю, поезією, мистецтвом, театром. До рук вперше потрапляє заборонена українська література, яку він читає у домі свого близького товариша Петра Фурси, який мешкав у селі Береза, що за 7 кілометрів від Глухова.
Довженко щиро захоплюється грою Марії Заньковецької у “Наталці Полтавці” та “Марусі Богуславці”. В його душі зароджується потяг до кінематографу.
Сам митець назве студентські роки важкими для себе, передусім психологічно. Йому було важко зближуватися зі старшими студентами, а шкільна підготовка видавалася йому недостатньою. Олександр вважає, що склав вступні іспити випадково і картає себе за те, що батько змушений важко працювати задля навчання сина.
В 1914 році Довженко отримує атестат, що засвідчив закінчення інституту. Нині виш має назву Глухівський національний педагогічний університет Імені Олександра Довженка. За направленням починає викладати в початковій школі на Житомирщині, адже за приписом має відпрацювати не менше чотирьох років. Через воєнні події виникає брак педагогів, тому викладає фізику, природознавство, гімнастику, географію, історію та малювання. Юного вчителя теж взяли б до війська, однак медична комісія виявила ваду серця і визнала непридатним.
Навчати доводилось не дітей, а двадцятирічних неписьменних парубків. Але навіть невелика різниця у віці не підірвала авторитету молодого вчителя. Колеги поважали Довженка за порядність, толерантність та звичайну людяність.
Олександр бере приватні уроки живопису та плекає мрію вступити до академії мистецтв, однак життя заведе митця у зовсім іншу стихію.
З поваленням царського режиму в лютому 1917 року, молодий Довженко має надії на творення української державності, як і більшість сучасників-інтелігентів.
Цього ж року подає документи для вступу до Київського університету, але через невідому хворобу та операцію пропускає вступні іспити. Після одужання перебирається до столиці та влаштовується вчителем, починає відвідувати вільні курси комерційного інституту. Активно виступає проти призову студентства в лави гетьманської армії.
Впродовж 1920 - 1921 років працює на різних посадах: керуючого театром імені Тараса Шевченка, керівником столичного мистецького відділу, секретарем Київського освітнього відділу.
Весною 1921 року отримує посаду в посольстві закордонних справ та вирушає у відрядження до сусідньої Польщі, де займається обміном полонених.
Взимку 1922 року їде до Німеччини, де займає посаду секретаря консульства УРСР з питань торгівлі.
В закордонних поїздках розвиває свій художній талант, в американському журналі “Молот” друкують кілька його карикатур. Захоплюється графікою та бере приватні уроки в художника-експресіоніста Віллі Геккеля.
Влітку 1923 повертається в Україну та оселяється в тогочасній культурній столиці - місті Харкові. Надихнувшись вільною і творчою атмосферою великого міста, багато малює та друкується в періодичних виданнях. Завдяки знайомству з митцями в галузі кіноіндустрії і сам захоплюється цим видом мистецтва.
У 1925 році починає роботу над першим фільмом “За лісом”. Однак справжніх режисерських успіхів Довженко досягнув на базі Одеської кіностудії.
У 1926 році пише сценарій та режисує фільм “Вася реформатор”. На жаль, сьогодні ми не маємо змоги оцінити першу кіноспробу митця, адже вона не збереглася.
Восени 1926 року виходить на екрани короткометражний фільм “Ягідка кохання”, над сценарієм якого Довженко працює всього три дні. Головну роль мав зіграти його товариш Дмитро Капкунов, однак вона дісталася Мар’яну Крушельницькому. На зйомках знайомиться з оператором Данилом Демуцьким. Співпраця чоловіків після “Ягідки кохання” триватиме ще багато років.
Згодом, сам режисер напише, що планував працювати в комедійному жанрі, однак обставини склались так, що жодної комедії він так і не зняв.
В 1927 році знімає пригодницький фільм “Сумка дипкур’єра”. Можна сказати, що сюжет заснований на реальних подіях, що відбулися з Теодором Нетте і Іоганном Махмасталем 26 лютого 1926 року. На радянських кур’єрів було здійснено напад за кордоном. В картині вкрадену сумку відбирають в англійських шпигунів моряки й доставляють в місце призначення. В картині Довженко зіграв єдину за весь творчий шлях епізодичну роль кочегара.
На прем’єру фільму приїхали батьки режисера, вони вперше потрапили до Одеси та побачили море, про яке чули раніше лише в піснях.
У 1928 знімає нову роботу під назвою “Звенигора”, яка одразу приносить справжнє визнання і знаменує зародження нового поетичного кінематографу. На створення сценарію знадобилося 100 днів наполегливої праці. “Звенигора” стала сенсацією у світі кіно і швидко опинилася на екранах Франції, Голландії, США, Греції, Аргентини, Бельгії, Мексики, Канади, Англії. Не зважаючи на всесвітній успіх картини, для свого творця вона стала початком особистої трагедії.
Того ж року знімає фільм “Арсенал”, який критики назвали поступкою перед більшовицькою владою.
Впродовж 1929 року працює над картиною “Земля”, показ якої швидко забороняють на Батьківщині, однак зі світових екранів вона не сходить довго.
За 11 днів пише пропагандистський сценарій під назвою “Іван”, такий крок був вимушеним, адже подальша творча діяльність була під загрозою. Радянській владі виявилося замало такого жесту, його батьків виключають з колгоспу, а самого митця цькують і обмежують.
У 1935 році на особисте замовлення Сталіна знімає фільм “Аероград”.
1 травня 1939 року у Києві та Москві виходить картина “Щорс”, над якою Довженко працював довгих 11 місяців.
З початком Другої світової війни стає фронтовим кореспондентом газети. Під воєнними враженнями пише сценарій “Україна в огні” впродовж 1941 - 1943 років. Взимку 1944 року його викликають до Сталіна і повідомляють про заборону фільму, закидаючи антирадянську пропаганду.
З цього моменту цензура забороняє твори Довженка всіх жанрів та напрямків на кілька років.
Вдається відновити діяльність в п’ятдесятих роках. Режисер працює над картинами “Поема про море”, “відкриття Антарктиди”, “Повість полум’яних літ”, автобіографічною повістю “Зачарована Десна”.
Перший шлюб з Варварою Кириловою тривав недовго.
Другою дружиною кінорежисера стала радянська актриса Юлія Іполитівна Осокова, творчий псевдонім Солнцева. Першим її чоловіком був Юрій Яновський, але жінка кидає його у Москві й переїздить на тривалі зйомки до Одеси де й знайомиться з Довженком.
Постать Юлії постає досить суперечливою в різних працях біографів. Одні пишуть про незламну силу справжнього кохання, професійну і творчу спорідненість пари. Інші вважають цей шлюб вигідною партією для Солнцевої, кар’єра якої плавно збавляла оберти, адже доля німого кіно була невтішною. Беззаперечним фактом залишається те, що московська актриса служила своєму вождеві, підштовхувала до цього й чоловіка і ненавиділа все українське.
З 1930 року пара оселяється в Києві, а згодом перебирається до Москви. Багато років живуть в громадянському шлюбі, офіційно одружившись лише в 1955 році.
25 листопада 1956 року Олександр Довженко перебував за містом в Передєлкіно, планував наступного дня їхати на зйомки картини “Поема про море”, але раптово занедужав. Лікар лише констатував смерть, вказавши причиною хворобу серця.
Поховане тіло митця Ново-Дівичому московському цвинтарі. І хоч вічний спочинок Довженко знайшов на чужині, грудочка рідної землі таки є в його могилі. Її привезли з собою на похорон в якості останнього дарунка товариші з України.