(1927 – 2014)
Гарсія Маркес був відомим колумбійським письменником, лауреатом Нобелівської премії з літератури, сценаристом та засновником магічного реалізму в літературі.
Він народився о 9-й ранку 6 березня 1927 року в Аракатакі, провінція Магдалена в Колумбії. Він був першою дитиною у батьків, а загалом у шлюбі було одинадцять дітей. Його батьками були Габріель Елігіо Гарсія та Луїза Сантіага Маркес Ігуарана, вони познайомились та закохались не плануючи довгих відносин, адже Елігіо Гарсія приїхав в Аркатаку тимчасово через роботу, бо працював телефоністом. Луїза Сантіага Маркес була з сільської незаможної аристократії бананового регіону, батьком її був полковник армії - Ніколас Маркес Ігуаран, який брав участь у численних колумбійських військових конфліктах і став дуже важливою людиною для самого Гарсія Маркеса, оскільки згодом письменник жив з ним дуже довго. Гарсія Маркес навіть казав, що після смерті дідуся та матері нічого важливого в його житті не трапилося. Ніколас Маркес став прототипом різних «полковників», яких ми зустрічаємо на сторінках творів Маркеса.
Дідусь Маркеса був проти відносин його батьків, адже він був впевненим в тому, що Елігіо Гарсія приїхав тимчасово, до того ж багато хто вважав його бабієм. Луїзу навіть змусили переїхати в інше місто, проте Елігіо продовжував залицятися до неї і в результаті її родина була вимушена погодитися й вони одружились в 1928 році. Історія кохання їх батьків пізніше надихнула Маркеса написати роман “Любов під час холери”.
Родина була змушена декілька разів змінювати місце проживання, адже батько письменника був фармацевтом і керував аптекою спочатку в Барранкільї, а потом вони переїхали в Сукре, залишивши Габріеля в Аракатакі під опікою дідуся та бабусі по материнській лінії.
Оскільки Гарсія перші роки свого життя прожив з дідусем, саме він значно вплинув на формування його особистості. Ніколас Маркес був ветераном Тисячолітньої війні, також став справжнім героєм під час бананової бійні - подія, в ході якої сотні людей загинули від рук Збройних сил Колумбії через страйк працівників. Дідусь замінив Габріелю і мати, і батька та став найближчою людиною для онука. Його бабуся також мала дуже великий вплив на Габріеля, а саме на його майбутню творчість, адже саме завдяки їй весь дім завжди був наповнений історіями про привидів, потойбічний світ, знаки та фантастичні світи. Більш того, враховуючи особливості світосприйняття в країнах Латинської Америки, він чув ці історії всюди, адже вся культура та історія цих країн наповнена потойбічним та чудернацьким. Він часто передавав цей фантастичний світ через своїх персонажів, одним з таких стала Урсула Ігуран (“Сто років самотності”).
Важливим також є те, що рік народження письменника став кульмінацією протистояння і кінцем "бананової лихоманки", боротьба людей за звільнення з під гніту, спроби повстання – все це бачив Гарсія та дуже часто зображував схожі події з дивовижною майстерністю та оригінальністю у своїх творах.
Його найрідніша людина - дідусь помирає в 1936 році, коли хлопцю було лише 8 років. Ця подія значно позначались на ньому, він почав бачити привидів та поринув у весь цей світ потойбічного. Через сліпоту бабусі він був вимушений переїхати до батьків в Сукре, де його батько досі працював фармацевтом.
Після прибуття Габріеля в Сукре батьки вирішили, що Габріель повинен почати ходити до школи і його відправили в школу-інтернат в Барранкільї. Він відчував себе дуже самотнім, жив спогадами про дитинство і читав все, що потрапляло під руку. Його репутація там була чудовою, він був дуже сором’язливим хлопцем, писав гумористичні вірші та захоплювався спортом. Гарсія Маркес відвідував перші класи середньої школи в єзуїтській школі Сан-Хосе, через великий сум за домівкою він почав писати та в шкільному журналі Ювентуд надрукував перші вірші. Він був доволі успішним у навчанні й у 1940 році, у 12-річному віці отримав державну стипендію на навчання в Боготу, звідки був переведений в коледж містечка Сіпакіра, який був досить близько до столиці, там він і закінчив свою середню освіту. Під час навчання в коледжі, Гарсія Маркес досяг успіху в кількох видах спорту, став капітаном збірної з трьох дисциплін: футбол, бейсбол і легка атлетика.
У 1946 році він закінчив середню школу і вступив на юридичний факультет Національного університету Колумбії, щоб догодити батькові, хоча це не було те, що він хотів вчити і чим займатися. Його інтересами вже тоді була література та книжки, то ж під час навчання він багато уваги приділяв цьому. Вже у вересні 1947 року він опублікував свою першу повість “Третя відставка” у газеті “Ель Візорс”.
Пізніше, у квітні 1948 року, відбулася подія, дуже важлива для всієї Боготи під назвою "Боготазо", - збройне повстання в Боготі, кульмінацією якого стало вбивство політичного лідера Хорхе Еліцера Гайтана. Через ці події університету довелося призупинити заняття на невизначений час, крім того, гуртожиток, де він жив, був спалений, тому Гарсія Маркес був змушений переїхати до Картахени та продовжувати навчання в Картахенському університеті, де розпочав кар'єру репортера у газеті "Ель Універсал".
Через два роки, в 1950 році, він вирішив зовсім покинути навчання та зосередитися на журналістиці, тому він знову переїхав до Барранкільї і почав працювати в газеті “Ель Херальдо”. Хоча Гарсія Маркес так і не закінчив вищу освіту, деякі університети, такі як Колумбійський університет в Нью-Йорку, надали йому почесний докторський ступінь в області гуманітарних наук.
В той час, коли він працював аналітиком у газеті “Ель Херальдо”, почалось формування літературної групи - Група Барранкілья, що складалася з письменників та журналістів очолюваних Рамоном Віньєсом, до якої увійшов й Маркес.
Як серйозний прозаїк, Маркес проявив себе в повісті “Опале листя”, яка виходить в 1951 році. Саме в цій повісті вперше з'являється вигадане містечко Макондо, що дуже нагадує рідне місто Габріеля - Аракатаку. Разом з цією повістю, у творах Маркеса з’являється тема самотності, яка з часом стала центральною у творчості Маркеса. Проза Маркеса, особливо рання, має здебільшого соціально-побутовий характер, для неї дуже характерною є тема зв'язків “історії, сім’ї і роду”. У 1954 році Маркес переїджає до Боготи, стає репортером газети “Ель Еспектадор”, де й з’явились його перші розповіді. В “Ель Еспектадор” Маркес надрукував 14 статей про життя моряків, де розповідав про перевезення контрабанди колумбійськими військовими кораблями. Ці статті викликали такий скандал, що газета була закрита, а Маркес залишається без грошей та зовсім не мав на що жити. Тільки в 1955 році його поновили на робочому місці, але вже як іноземного кореспондента та він був змушений переїхати до Парижа. Здебільшого, він писав там репортажі і маленькі тексти та майже нічого не заробляв, був вимушений збирати пляшки щоб хоча б якось прожити. В Колумбії стався воєнний переворот, що змусив Габріеля залишитися в Парижі, де він і написав повість “Полковнику ніхто не пише”, перший варіант якої Габріель закінчив в 1956 році, але як окреме видання книга вийшла аж в 1961 році. В цьому творі дуже помітний вплив Хемінгуея, про що казав сам Маркес, адже дуже поважав Ернеста та часто читав його твори. Можна сказати, що він був перфекціоністом у цій справі, адже він переписував повість 11 разів, намагаючись досягти художньої та психологічної переконливості оповідання, Маркес. Дії в цьому творі зображені в містечку без назви, де живе полковник, учасник громадянської війни. “Полковнику ніхто не пише” - повість про самотність і про стоїчне протистояння людини й бідності, голоду, бюрократії та про непохитну віру людини в панування справедливості в світі.
З 1961 року Маркес переїжджає до Мехіко, де закінчив й видав роман “Недобра година”. Головною темою цього твору стала тема насильства і його вплив на особистість. Знову ж таки всі події обертається навколо містечка Макондо, а головними героями стали Ауреліано Буендіа й Ребекка. Його самотність та спогади з дитинства не дають йому спокій та дуже скоро виходить збірка оповідань “Похорони Великої Мами”, де й з'являється вперше повна картинка цього містечка, вся влада якого належить цій Великій мамі. Після виходу цієї роботи Габріель перестав тимчасово писати та вирішив спробувати свої сили в кінематографі. Поки він працював в кіно, він каже про те, що переконався в силі роману, в тому, що роман володіє безмежними можливостями, у порівнянні з фільмами та з новими силами почав писати.
Світовий успіх Маркесу приніс роман “Сто років самотності”, що з'явився в 1967 році, в Буенос-Айресі. Перше видання роману продалось за тиждень,а вже за три з половиною роки тираж роману склав понад півмільйона примірників, що було сенсаційним для Латинської Америки. Після цього роману у світі почали говорити про нову епоху в історії роману і реалізму. Критики казали про те, що вихід цього роману є винятковою подією, що розсіює похмурі пророкування, про те, що роман як жанр, виснажився і знаходиться на шляху до зникнення. Завдяки книзі "Сто років самотності" його репутація стала ще краще, про нього почали говорити й за межами Латинської Америки. Після виходу цього роману різко починає рости популярність “магічного реалізму” в літературознавстві, що визначали як стиль оповідання, який властивий роману Маркеса та багатьом іншим латиноамериканським письменникам.
В цьому романі на прикладі шести поколінь роду Буендіа зображується історія всій Латинській Америки та вплив європейської цивілізації на цей регіон. Роман “Сто років самотності” став прощанням з Макондо і його жителями,а тема самотності, що була довгий час головною в творах Маркеса, відступила на другий план в наступних творах. Неймовірний та різкий успіх змушує Гарсію Маркеса знову втекти, то ж письменник переїжджає з родиною до Барселони, де він жив до кінця сімдесятих.
“Неймовірно та сумна історія про невинну Ерендіру і її бездушну бабуню” – наступна збірка оповідань, яка вийшла в 1972 році та саме з цієї роботи він починає досліджувати проблему влади. Наступний роман – “Осінь патріарха” вийшов в 1975 році та став більше як узагальнення фактів насильства та деспотизму, якими так багата історія людства. Головним героєм став вигаданий американський диктатор, який проголосив себе та свої рішення єдиним законом
Наступний роман Габріеля виходить у 1981 році – “Історія однієї смерті, про яку знали заздалегідь”, в якому Маркес показує різницю сприйняття одного вбивства різними свідками. А вже у 1982 році Маркесу було присуджено Нобелівську премію з літератури за його твори, в яких поєднується фантазія та реальність, відображаючи історію цілого континенту.
Він зустрів свою майбутню дружину – Мерседес Барч ще в дитинстві, коли переїхав до своїх батьків в Сукре. Вона також була донькою аптекаря та з самого дитинства, він знав, що вона буде його дружиною, вже в 1958 році вони одружились. Її описують як високу, симпатичну жіночку з карими очима та з каштановим волоссям, яку Гарсія дуже любив і поважав.
У 1959 році в Нью-Йорку в них народилась перша дитина – Родріго, який став режисером, а три роки потому у них народився другий син - Гонсало (зараз графічний дизайнер).
У 90- роки він почав багато хворіти : постійна втома, куріння та незлічена кількість переїздів не пройшли без сліду. В 1989 році йому поставили діагноз – рак легень та давали йому максимум рік, проте турбота дружини та чудові лікарі врятували його життя, після цього він заявив, що більше не буде писати. На жаль, у 1999 році йому знову поставили діагноз рак лімфоми, згодом він переніс дві складні операції та дуже довгий курс реабілітації, але все ж таки вижив. Ходили чутки, що Гарсія страждає від слабоумства та вже скоро має померти, проте його побачили в 2012 році під час святкування свого дня народження та ці чутки були спростовані. У 2014 році в нього стався рецидив та йому знову поставили діагноз рак лімфоми, хвороба дуже швидко розповсюджувалась – вразила легені, печінку, лімфатичні вузли. 12 квітна 2014 року Гарсія Маркес помер й президент Колумбії ввів 3 дні національної жалоби у всій країні. За бажанням родини його піддали кремації 18 квітня в ході закритої церемонії.