Геніальний український науковець, поет, перекладач, оратор Петро Петрович Гулак-Артемовський народився в хуторі Гулаківщина, що на Черкащині, Київського повіту 16 січня (27 січня за старим стилем) 1790 року.

Ранні роки

Збіднілий рід Гулаків-Артемовських походив від козацького обозного полковника Івана Гулака. За часів розквіту козацтва воєначальник відповідав за озброєння Запорозького війська.

Згодом нащадок полковника Гулака, Патрикій Гулак, оселився в Городищі, адже отримав на хуторі 36 десятин землі. Його син Петро успадкував батькову землю, але династію військових не продовжив, ставши священиком. Одружився на вродливій польці, що походила зі шляхтянського роду Артемовських. За звичаєм, щоб у сім'ї панували лад і мир, чоловік додав до свого прізвища прізвище дружиеи, тим самим заснувавши династію Гулаків-Артевських.

Роботи на землі було багато, але прибутків вона приносила обмаль. Статків збіднілого священика бракувало навіть на те, щоб прогодувати дітей. Малий Петрик не гребував залишками чумацьких обідів, які можна було роздобути на базарі. Штани хлопчика мали дірку на дірці, він намагався їх "зашити" ялинковими голочками.

Хлопець був сьомою дитиною в сім’ї. Дослідники стверджують, що матір Уляна народила всього 10 - 12 дітей. Померла жінка рано, у віці 54 років, Петрику на той час ледве виповнилось 12.

Освіта

Перші знання хлопчик отримував від батька. При храмі існувала парафіянська школа, в якій отець Патрикій навчав місцевих дітлахів.

В ті дні єдиним навчальним закладом Лівобережної України була Київська духовна академія. Діти здобували тут і вищу і початкову освіту, повний курс тривав 12 років. Навчався тут і майбутній поет впродовж 1801 - 1803 років. Додому на канікули хлопчик добирався на плотах, спускаючись по Дніпру вниз за течією.

У 1803 році хлопець покидає академію, так і не завершивши навчання. За непідтвердженими даними завадою стає кохання до юної киянки. Батьки столичної красуні бачать свого зятя аж ніяк не сином бідного священика і категорично забороняють юнакові бачитися з коханою.

Щоб відволіктися від сумних думок переїздить до Бердичева і займається викладацькою діяльністю. Навчає дітей місцевих поміщиків та польської шляхти в пансіонах, приватних будинках та маєтках. Вчителював навіть у палаці графів Потоцьких.

Паралельно багато працює над собою, багато читає, вивчає історію та мови. Досконало опановує польську, французьку та німецьку мови.

Прагнучи до подальшого самовдосконалення майбутній пот перебирається до Харкова і вступає на гуманітарний факультет імператорського університету. Тут амбітний студент ініціює створення курсу польської мови та стає його лектором. Сприяє отриманню посади граф Северин Осипович Потоцький, будучи приємно враженим талантом і кмітливістю молодого лінгвіста. Одночасно з роботою в імператорському університеті Гулак Артемовський провадить діяльність ще в одному навчальному закладі Харкова - інституті благородних дівиць. Тут він навчає юних шляхтянок французької мови. Від інших викладачів його відрізняли простота і людяність. Гулак-Артемовський міг прийти до інституту в простому селянському одязі або з небритою бородою, але на власні заняття завжди з’являвся охайним.

Як не дивно, але впродовж довгих 13 років педагог не отримує жодної оплати своєї інтелектуальної праці, виконуючи всі обов’язки виключно на добровільних засадах. Зарплатню починає отримувати лише з 1831 року.

Саме в Харкові митець опиняється в оточенні творчої та ініціативної молоді. Знайомиться з Григорієм Квіткою-Основ’яненком, Розумником Гонорським, Євграфом Філомафітським. Саме ці літературознавці започатковують та видають науковий літературний журнал “Український вісник”.

Весною 1820 року в Харківському імператорському університеті помирає лектор Гавриїл Петрович Успенський. Замінити його на посаді пропонують обдарованому молодому педагогові - Петру Петровичу. Окрім польської мови він починає викладати ще й історію краю, статистику і географію. Через три роки очолив кафедру згаданих дисциплін, залишаючись на посаді до 1849 року.

Восени 1820 року Гулак-Артемовський подає свої праці на розгляд комісії, щодо присудження кандидатського, а згодом і магістерського звання. Успішно захищається і 1821 році офіційно стає магістром філологічних наук. Темою дисертації стала історія краю та особливості її викладання в навчальних закладах.

У 1826 році Петру Петровичу присвоюють звання професора.

В 1827 році керівництво Харківського інституту благородних дівиць уповноважує талановитого викладача виконувати обов’язки інспектора.

Російське товариство з вивчення історії краю пропонує своє членство 19 вересня 1828 року.

Творчість

Перша спроба пера датується 1813 роком. П. Гулак-Артемовський перекладає комічну поему “Le Lutrin” французького поета Ніколи Буало. Переклад був написаний в пародійному жанрі, але його текст не зберігся, адже в 1826 році сам автор знищив свою роботу.

Першим цілком оригінальним твором стає україномовний вірш під назвою “Справжня добрість (Писулька до Грицька Прокази)”, написаний 17 вересня 1817 року.

В 1817 році починає друкувати свої переклади та переспіви в “Українському віснику” російською мовою.

В 1818 році з’являється на сторінках “Українського вісника” ім’я Гулака-Артемовського під казкою-байкою “Пан та собака”. Хоч ідея твору й була часткова запозичена в польського поета Ігнатія Красіцького та його творів “Pan i Pies” та “Pan i niewart slugi”, український поет надав власному творінню неповторного колориту і започаткував в Україні жанр літературної байки. Саме цей твір зробив зробив свого автора відомим для вітчизняного читача.

В 1819 році пише байки “Солопій та Хівря, або Горох при дорозі”, “Тюхтій та Чванько”. Перший твір розповідає про жадібного та недалекоглядного Солопія, що посіяв горох між житом та пшеницею, сподіваючись отримати подвійний прибуток, а натомість не отримав жодного врожаю і змушений був піти по світу, просячи милостиню. Другий стає своєрідним відображенням тогочасного поетичного середовища. Висміює нездарних писак, які десятиліттями пишуть потай, нікому не показуючи своїх творінь, а також тих, які друкується всюди, але їх ніхто не читає через невідповідність творчості сучасності.

Впродовж 1820 року поет пише цілий цикл байок: “”Дурень і розумний”, “Лікар і Здоров’я”, “Цікавий і мовчун”, знову й знову повертаючись до творчості Ігнатія Красіцького. Ці віршовані твори присвячені вузьким побутовим темам, подані у формі коротких гуморесок або розгорнутих народних приказок. Вийшов друком цикл задовго після його створення, підтвердивши невпинний творчий пошук автора.

Період творчості 1817 - 1827 років дослідники вважають найпліднішим. В цей час П. Гулак-Артемовський перекладає класичні грецькі, французькі, польські твори, пише оригінальні вірші, послання, казки, байки, балади, прозу українською мовою. Але впродовж 1820 - 1827 років він не створив жодного нового вірша. Причиною творчої перерви стала політична ситуація в країні.

В 1924 - 1925 роках вийшли друком кілька російськомовних байок, написаних раніше, в “Українському журналі”, редактором якого був О. В. Склабовський.

В 1927 році пише й друкує в “Європейському віснику” байки “Батько та син”, “Рибалка”, “Твардовський”, вкотре торкаючись громадянських мотивів.

Цього ж року з’являється байка “Дві пташки в клітці”. За допомогою алегоричних прийомів та зоологічних уподібнень автор висловлює думку, що навіть злидення воля краща за ласу неволю.

На сторінках “Європейського вісника” з’являються два переклади Горація під назвою “До Пархома”. Поет створив їх за два дні 4 і 5 листопада 1827 року. Згодом, в 1832 році, знову повернеться до творчості старо-римського філософа і напише ще три переробки.

В цей період його літературна діяльність знову стає менш активною, пише Петро Петрович лише зрідка.

П. Гулак-Артемовський залишається у вирі сучасних літературних подій тих днів, товаришує з творчою елітою, зберігає захоплення поезією Тараса Шевченка, працює над упорядкуванням власних творів для видання першої збірки.

І. Срезневський в 1850 році мав намір видати книгу, до якої мали б увійти і твори Петра Петровича, але з невідомих причин цього не сталося.

В 1860 -1861 роках байкар передав рукопис з частиною свого доробку П. Кулішу. На жаль, в первозданному вигляді поезія не пройшла цензуру, але з поправками того ж П. Куліша дещо було опубліковано в журналі “Основа”.

Останньою сторінкою творчості стає лірична поезія: , “Текла річка невеличка”, “Не виглядай, матусенько, в віконечко”. Притаманний поету дух експериментаторства, жага до всього нового залишаються в минулому.

Творчість 1840 - 1850 років просякнута духом консервативності, покори, необхідності спокутувати свої провини перед Творцем, про що свідчать і переклади псалмів. Він оспівує царизм та доблесть солдатів російської армію, паралельно глузуючи з турків та французів.

Останні поетичні спроби присвячені внутрішнім переживанням, почуттям, сімейно-побутовим подіям, серед них: “До Любки”, “Синові моєму”, “Моїй дружині”.

Впродовж останніх п’яти років свого життя нічого не пише, а написане раніше видається лише по його смерті.

В 1877 виходить друком збірка під назвою “Кобзар П. П. Гулака-Артемовського”. Передмову написав Ф. Піскунов.

Весь творчий доробок байкаря став відомим для широкого загалу лише в ХХ столітті у вигляді трьох томів досі відомих і невідомих поезій.

Особисте життя

Одружений Петро Петрович був двічі. Із другою дружиною Єлизаветою Федорівною Панютіною жили в скромному дерев’яному будинку, вікна якого виходили на поле.

Родина була багатодітною, за різними джерелами Єлизавета народила від 10 до 14 дітей. Імена батьки давали своїм нащадкам досить незвичайні: Аполлінарія, Клеопатра, Епільдафор, Смарагд, Клеоник.

З листів Гулака-Артемовського своїм друзям вдалося дізнатися про важку недугу дружини. Після перших пологів Єлизавета Федорівна втратила пам’ять, її свідомість затьмарилась, вона перестала пізнавати рідних. Найімовірніше, це були прояви так званої “післяпологової депресії”, але тодішнє лікування не було ефективним при таких станах. Згодом дружина одужала, а її пам’ять залишилася відмінною навіть в літньому віці.

Один із синів, Клеоник Петрович, перейняв від батька творчу вдачу, але присвятив себе не літературі, а музиці, освоївши віртуозну гру на скрипці. Згодом виїхав навчатися до Петербурга, прославився там ще й як композитор, брав участь в написанні опери “Запорожець за Дунаєм”. К. Гулак-Артемовський заповів все своє майно навчальним закладам, в тому числі й Харківському інституту.

Син Яків отримав духовну освіту, проте служив священиком лише кілька років, згодом теж подався до Петербурга, де організував український хор. Опікувався могилою Тараса Шевченка.

Епільдафор Гулак-Артемовський став чиновником і займав посаду столичного радника.

Смерть

Факт неминучості смерті байкар сприймав спокійно. Так само спокійно й тихо відійшов у вічність 1 жовтня (13 жовтня за старим стилем) 1865 року в день Покрови пресвятої Богородиці. Тіло поховане на Харківському цвинтарі. І хоч тепер на цьому місці парк, могила з надгробною плитою залишилися.

Після смерті чоловіка Єлизавета Федорівна виїхала до Фінляндії, де й дожила віку в затишному будиночку на березі моря.