Ранні роки
Іван Нечуй-Левицький народився в родині священника 25 листопада 1838 року. Батьківщиною письменника вважається с. Стеблів Черкаської області. Мама Ганна, неписьменна, але лагідна і чутлива жінка. Переповідали, що вона була дуже ранимою натурою, починала плакати одразу як навіть розказували про якісь людські біди. Це перейняв й Іван. Батько, навпаки, був суворим, поважним сільським священником і просвітителем. Від тата хлопець перейняв любов до проповідництва. Якщо матір Іванко безмежно любив, то батька навпаки боявся. За однією із версій Іван спеціально вигадав собі такий дивний псевдонім Нечуй, щоб про сина-письменника ніколи не чув батько-священник.
Ще однією важливою жінкою після матері у житті малого Іванка була няня баба Мотря. Це була родичка по материнській лінії, яка приділяла значну увагу вихованню хлопця і формуванню його світогляду в цілому. Мама разом з нянею часто розповідали Іванку казки і співали українських пісень. Разом з бабцею хлопець повсякчас ходив на сільські збіговиська, весілля, празники і похорони, хоча останнє його дуже лякало.
Мати, через тяжкі пологи подвійної пари близнят занедужала й померла, коли хлопцю виповнилось всього тринадцять років. В її смерті письменник звинувачував батька, можливо через це у них були такі непрості стосунки.
В дитинстві хлопець був затятим рибаком. Якось, у пошуки волосіні з кінського хвоста для вудки, Івасик прийшов до місцевого старожили. Дідусь вирішив пожартувати і сказав, що він лисий, тож нічим не допоможе. Тоді Іван, не довго думаючи, сказав, що піде до дяка, бо в останнього довга й гарна борода.
З малих літ Іванка цікавили народні звичаї та побут селян, український фольклор і поезія Шевченка. Все це згодом відобразилось на його творчій діяльності.
Освіта
Тато Івана спеціально для сільських дітей побудував школу. Саме в цьому місці здобував освітні ази майбутній письменник. Доля школи була короткочасною. Управитель почав переживати, що коли всі вивчаться, то нікому буде працювати на полі і через те її закрив.
В віці семи років батько віддав на навчання Івана до Богуславського духовного училища. Навчання було тяжким, адже тоді практикувались шкільні побої та покарання. Незважаючи на це, Івану наука полюбилась, бо давалась легко. На все життя він запам'ятав вчителя географії, який показував у дворі школи зоряне небо та систему небесних тіл.
Після училища навчався у духовній семінарії з 1853 по 1859 р. р. , а далі, чотири роки з 1861 р. , в Київській академії. Отриманих знань Івану було недостатньо і він почав активно займатись самоосвітою. Швидко освоїв французьку та німецьку мови. Почав захоплюватися творами Гоголя, Марко Вовчка, Пушкіна.
По закінченню виша отримав звання магістра богослов’я, але вибрав для себе подальший шлях вчителя російської мови та літератури. З 1865 року викладав риторику, логіку і російську у Полтавській духовній семінарії. Через рік починає працювати у гімназії м. Калош. Кілька років, з 1867 по 1872 р. р. , викладав у польських жіночих гімназіях російську. Тоді були тяжкі часи для польської народності, в школах почалась програма русифікації і Нечуй-Левицький, сам того не бажаючи, став її невід'ємним складовим. Ця участь не подобалась українському письменнику і він домігся, щоб його перевели у 1873 році до Кишинева. Тут він залишився служити до відставки.
Загалом педагогічний стаж митця налічує двадцять п'ять років. Іван Нечуй-Левицький мав колосальний вплив на студентську молодь, його слухали, любили і поважали. Своїх учнів він навчав людяності, поважати своє коріння, наголошував на тому, що необхідно знати історію свого роду та Батьківщини. Коли виходив на пенсію, то був статським радником, отримав титул спадкового дворянства, а також в його заслугах числились ордени Святого Станіслава ІІ ступеня, Святої Анни ІІ та ІІІ ступеня. Після виходу на пенсію у 1865 році переїжджає до Києва і повністю присвячує життя літературній праці.
Творчість
Разом із викладацькою діяльністю почав І. Левицький і свій літературний шлях. Письменну творчість він приховував від батька, щоб не ранити його старе серце. Найперші твори автора, через прийнятий у 1863 році Валуєвський циркуляр і заборону української на Наддніпрянщині, були опубліковані у львівському журналі “Правда”, а саме: “Рибалка Панас Круть”, “Дві московки” та “Причепа”. На початку 60-их років опубліковує комедійний твір “Життя пропив, долю проспав”.
Під час викладання у Кишеневі зібрав гурток серед прогресивно налаштованих викладечів, на якому обговорювались питання національних та соціальних проблем. Через те, що Левицький пропагандує українську творчість, то він потрапляє до чорного списку жандармів. У поліції він мав репутацію “хохломана”, діяльність якого шкодить державі. Це зрештою і стало причиною ранньої відставки Левицького як вчителя.
Творчість Нечуй-Левицького була дещо суперечливою і неординарною. Він вважав, що письменник повинен зображати у своїх творах справжнє життя без додаткових прикрас, усі реалії, що його оточують. Незважаючи на те, що у Івана був м'який характер, він досить гостро реагував на суперечливі, на його погляд, речі. Можливо це відблиск батьківського виховання. Перебуваючи на службі у Кишиневі письменник опублікував свою роботу “Про непотрібність великоруської літератури для України та Слов'янщини”. Тут мова йшла не проти російської творчості в цілому, а скоріш про те, що кожна нація повинна плекати власну творчість і українська література через те й страждає, що всіх навчають лише на російській.
Суперечливими були думки автора, щодо українського правопису. Він говорив, що потрібно писати народною мовою, без літературних прикрас. Не сприймав букву “І”, у творах писав “ЙИХ” замість звичного “ЇХ”. Усі тогочасні нововведення правопису називав галицькою змовою. Неодноразово казав, що якщо його твори будуть друкувати з новими правками, то краще спалити рукописи.
Найкращі твори І. Нечуй-Левицький створює у 70-80-тих роках ХІХ сторіччя. Саме в цей час, з під пера автора, виходять народні оповідання “Не можна бабі Парасці вдержатись на селі”, “Микола Джеря”, “Кайдашева сім'я”.
Усі літературні здобутки, і в першу чергу фантазійна казка “Запорожці”, підкреслюють глибокий патріотичний настрой письменника. Він цінував історію свого народу, виокремлював його самобутність, переживав через втрачену волю і приниження національної гідності, які довелось витерпіти.
Жанрова спадщина Левицького також багаточисельна. Він писав повісті і романи, неодноразово у його творчому доробку зустрічаються дитячі казки та оповідання.
Сучасники письменника високо цінували його творчість. Так, Іван Франко ототожнював його з всеобіймаючим оком України, а Панас Мирний казав, що Левицький це скрипаль, який своєю грою вражає думки і серце.
Письменник прагнув привити любов до української історії простому народові, а особливо неосвідченим селянам. Саме з цією метою він публікував численні історичні твори написані народною мовою, а смае: “Перші київські князі”, “Українські гетьмани І. Виговський та Ю. Хмельницький”, “Татари і литва на Україні”. Ці роботи у 1970-х роках високо оцінювало львівське періодичне видання “Правда”. Народні книжки Левицького на історичну тематику газета ставила у приклад майбутнім літераторам.
Протягом 1899 р. - 1914 р. письменник надрукував свій восьмитомник.
Працював над українським перекладом Святого письма, який ще Тарас Шевченко задумав, а почав втілювати в життя Пантелеймон Куліш. Автор переклав на українську четверту частину тексту. І перший примірник книги було надруковано в 1903 році у Відні. Над книгою Іван працював разом із І. Пулюєм. По завершенню роботи письменник все ж хотів, щоб Біблія була перевидана, так як редактори, на свій розсуд, додали багато русизмів та діалектизмів у неї. Цікавий факт, що на території Росії український варіант Святого письма був заборонений духовною цензурою.
Після виходу на пенсію Івана Семеновича спіткало скрутне матеріальне становище. Він жив самітником, а коштів ледве вистачало на харчі та оплату комірного. До 1909 року проживав у старому флігелі на вулиці Новоєлизаветинській (нині це Пушкінська). Дуже любив порядок і пунктуальність. Щоденно, у визначений час, прогулювався вгору по Володимирській, далі прямував до фунікулера і через Хрещатик повертався додому. Любив спілкуватись з простими перехожими, тому навіть ті люди, які його не читали, мали нагоду поспілкуватись з автором. Ще одним цікавим фактом була любов до парасольки, з якою письменник ніколи не розлучався під час прогулянок.
І. Левицький зовсім не вживав алкоголю і дотримувався свого розпорядку дня за будь яких обставин. Відбій рівно о десятій, і навіть під час святкування своєї творчої діяльності не зробив виключень, покинув усіх запрошених під час виголошення вітальних тостів.
Не зважаючи на матеріальну скруту і не сприятливі умови для літературної праці, в кінці 1980-х роках пише казку “Скривджені і не скривджені”, повість “Поміж ворогами” та оповідання “Афонський пройдисвіт”.
Початок ХХ сторіччя відзначився у творчості письменника в основному нарисами, газетними статтями та рецензіями.
Незадовго до смерті Іван Семенович жорстко і безкомпромісно почав полемізувати з Грушевським. Останньому довелось публічно визнати свою неправоту, адже статті Левицького набули широкого розголосу і популярності. Незважаючи на це, прибічники історика почали погрожувати письменнику і мова навіть йшла про фізичну розправу.
Суть конфлікту полягала в тому, що до революції 1917 року на території України переважала російська мова. Грушевський з Левицьким говорили про популяризацію і відродження рідної мови. Відмінність полягала в тому, що письменник пропонував за основу брати народні мотиви та сільські діалекти Центральної України, а історик, наголошував на значній русифікації, і почав замінювати народні вислови польськими та німецькими. У 1903 році у газеті “Вік” опублікували Левицького “Рибалку Панас Круть” з численними правками на грушевський манер. Обурений автор почав вимагати у книгарні “Київська Старина” припинити продавати його зіпсований твір.
Полюбовно вирішити проблему із Грушевським не вдалося й тоді Левицький публікує статті “Сучасна часописна мова на Україні”, “Криве дзеркало української мови”. Він гостро протестував проти нав'язування простому люду іншомовних слів й наводив конкретні приклади своєї правоти. Говорив, що нав'язаний польсько-галицький діалект утворить псевдоукраїнську мову.
Особисте життя
Відомо, що письменник так і не знайшов свою обраницю. Він ніколи не був одружений, можливо через те, що шукав жінку схожу на свою матір, яку безмежно любив.
Смерть
У царській Росії письменник жив на злиденну пенсію, але після утворення УНР в 1917 році і ті копійки виплачувати перестали. Спочатку допомагали друзі, в тому числі вдова Б. Грінченка Марія. Остання неодноразово писала звернення до чиновників Міністерства культури, але всі вони залишились лише обіцянками на папері.
Левицький змушений був перебратись в будинок для пристарілих. Останні роки життя Іван Семенович провів у Дегтярівській богадільні. Письменник дуже змарнів від постійного недоїдання, почав хворіти.
Помер він 2 квітня 1918 року.
Родичі відцурались від письменника, забравши все його майно. Привезли Левицького до богодільні у самому спідньому, не залишивши навіть одежі. Оголене тіло покійного письменника цілий день пролежало неторкнутим, а надвечір, переодягнувши у чужий одяг, його таємно перевезли до Софіївської церкви.
Похорон був зроблений з усіма почестями за кошти держави. На заході були присутні вищі керівники держави, які заявили, що мали намір назначити великому українському письменнику державну пенсію, але просто не встигли того зробити.
Поховали Івана Нечуя-Левицького на Байковому кладовищі.
На довгий час про Левицького забули, але вже під час українізації, яку запровадила радянська влада у 1920-х роках, твори видатного письменника були включені до програми загальноосвітніх навчальних закладів. Щоправда, з правками на галицький манер.