Осип Васильович Турянський (1880 – 1933)
Осип Васильович Турянський – український письменник-прозаїк та літературний критик. Західноукраїнська громадськість знала його як педагога з прогресивними поглядами.
$Ранні роки
Народився Осип Турянський 22 лютого 1880 року в селі Оглядів Радехівського повіту, що на Львівщині. Сім’я письменника була багатодітною та не надто заможною. Батько був звичайним селянином, який мав невеликий клаптик землі й, щоб прогодувати численну родину, працював теслею.
Помітивши здібності у найстаршого сина Осипа (у сім’ї було 8 дітей), батько вирішив віддати його вчитися. У початковій школі хлопчина навчався на відмінно. Одного літа вчитель Ференс попросив батька полагодити піч у школі. Розмовляючи з Василем Турянським, він порекомендував віддати Осипа на подальше навчання до Львівської української гімназії. Учитель був знайомий з директором гімназії, а також дав хороші рекомендації для хлопця та ще й допоміг матеріально. Батько Турянського списався зі свої знайомим односельцем Андрієм Волошком, який мав підвальну кімнату у Львові, і умовив його взяти малого Осипа до себе на проживання. Оскільки на той час не було залізниці з Радехова до Львова, то батько возив сина на возі, беручи харчі для хлопця та господаря квартири. Подружжя Волошків дуже добре відносилось до Осипа, тим паче той почав готувати до школи їхнього єдиного сина.
$Освіта
Сім’я Осипа Турянського не мала змоги фінансово допомагати майбутньому письменникові, тому всі витрати за навчання у Львівській українській гімназії лягли на нього самого. Завдяки своєму хисту до навчання та начитаності, репетиторство стало його джерелом доходу. Хоч і навчався Осип блискуче та через захоплення недозволеною літературою, відвідування підпільного гуртка, відкриту критику лекцій з релігії та відмову ходити на катехизис, його виключили з гімназії. Щоб не повертатися до сільського життя, Осип написав телеграму батькові й той пішки прийшов до Львова, щоб просити про поновлення сина. Директор гімназії змилувався над неписемним селянином і погодився на його вмовляння. Але була умова, щоб батько заручився підтримкою повітової управи. Титанічними зусиллями Василя Турянського, сина все ж таки поновили у гімназії.
Закінчивши гімназію, Осип Турянський вступив до Віденського університету на факультет філософії. Згодом успішно захистив докторську дисертацію та отримав науковий ступінь доктора філософії. В 1908 році у віденському альманасі “Січ” були надруковані перші твори письменника. Маючи блискучу освіту, Осип влаштовується працювати простим вчителем української мови та літератури в Перемишлянську гімназію.
$Особисте життя
В 1910 році Осип Турянський одружився зі Стефанією Онишкевич, батько якої був депутатом Віденського парламенту. У молодого подружжя згодом народжується син Мирослав.
Однак сімейна ідилія тривала недовго. В 1914 році Осип Турянський був прикликаний до лав австрійської армії й відправлений на фронт. На війні він змушений захищати не свою батьківщину, а інтереси чужої для нього держави. Згодом письменник потрапив до сербського полону і пережив жахливий період у своєму житті. Взимку 1915 року Осип Турянський пройшов так званою “дорогою смерті “ в Албанських горах. Таку назву одержав перехід сербських вояків і австрійських полонених через засніжені гірські вершини. Всього в дорогу вирушило 60 тисяч чоловік. Внаслідок суворих умов, виснаження та голоду загинуло 45 тисяч полонених та сербських конвоїрів. Письменник залишився серед живих завдяки зусиллям українського лікаря Василя Романишина.
$Творчість
Після закінчення війни та розпаду Австро-Угорської імперії Осип Турянський повертається до Відня. Перенесені у полоні поневіряння вилилися на папері у повість під назвою “Поза межами болю”, яка була надрукована в 1921 році у Відні. Ця повість стала найбільш відомим творінням письменника і принесла йому визнання. О. Турянський вважав своїм моральним обов’язком розповісти про жахіття війни, застерегти майбутні покоління та залишити спогад про полеглих військовополонених. Цей твір письменник присвятив своїй сім’ї, адже згадка про них не дала йому впасти у зневіру та знайти сили, щоб вижити.
Так, П. Карманський, один із перших, хто прочитав “Книгу болю”,писав, що «це наймогутніша з відомих мені картин на тлі світової катастрофи не тільки в нашій, а й у цілій європейській літературі».
В німецьких газетах 20-х років минулого століття («Hilfe», «Kölnische Zeitung», «Hamburger Fremdenblat» чи «Frankfurter Zeitung»), захоплювалися творінням письменника, його порівнювали з Данте. Окрилений таким успіхом свого твору Осип Турянський продовжує писати.
У 1922 році був надрукований памфлет Осипа Турянського “Дума пралісу”, де автор знову зачіпає тему війни, людських та моральних цінностей.
На батьківщину письменник повернувся у 1923 році та почав активну літературну діяльність. Разом із М. Угрин-Безгрішним та А. Лотоцьким заснував видавництво “Журавлі”. Окрилений ентузіазмом та успіхом, які він здобув за кордоном, письменник чекав визнання і на батьківщині. Однак тут його зустріла хвиля апатії та нерозуміння та навіть зневага, через його бунт проти шанованої громадськості Галицької провінції. За спогадами сучасників, Осип Турянський не вмів підкорятися, не приєднався до жодної політичної партії та безкомпромісно засуджував те, що називав українським рабством.
Письменник спочатку не мав стабільної роботи. Але коли виникло товариство “Рідна школа”, Осип Турянський отримав можливість працювати в українських приватних школах. Та згодом виникли розбіжності між поглядами керівництва “Рідної школи” та ідеями простого інтелігента-письменника. Деякий час О. Турянський був директором Яворівської гімназії, а згодом йому доручили керувати Дрогобицькою гімназією (на той час кращий український приватний навчальний заклад). Виконуючи обов’язки директора, він викладав німецьку, латинську та французьку мови. Серед учнів педагог мав репутацію гуманного вихователя, ерудованого фахівця та простої добросердечної людини.
У 1927 році О. Турянський залишив Дрогобич, а пізніше перебрався до Львова і решту життя працював учителем у польській державній школі. На той час Осип Турянський стає активним громадським діячем. Він відвідує галицькі села, де відбувалися соціальні заворушення. Також зближується з активістами КПЗУ, які хочуть об’єднатися з Радянською Україною. Письменник контактує з членом КПЗУ Іваном Хабою, який був редактором газети “Світло” – неофіційного органу західноукраїнських комуністів. У той час Осип знову захоплюється нелегальною літературою.
Крім того Осип Турянський займався перекладацькою діяльністю, оскільки був поліглотом. Він перекладав твори закордонних письменників таких як Вільям Шекспір та Генріх Гейне.
Одночасно він продовжує реалізувати себе як письменник. Серед його творів з’являється збірка оповідань “Боротьба за великість” (1926), комедія “Раби” (1927) та повість “Син землі” (1933). Іноді письменник користувався псевдонімом Іван Думка. Остання повість письменника “Син землі” має реальне підґрунтя – це страйк в Галичині в 1902 році.
Осип Турянський, продовжуючи свою літературну діяльність, хотів піднятися до рівня свого першого творіння (мається на увазі повість “На межі болю”), однак критики вщент розбили мрії письменника, називаючи його твори блідою тінню автобіографічної повісті.
Творчість О. Турянського була не до вподоби тодішнім літераторам з “Літературно-наукового вісника” 20-х рр. Їх дратували бунтарські настрої, які переважали у творах письменника.
Таке ставлення морально підривало і так слабке здоров’я О. Турянського. Однак він давав відсіч усім недоброзичливцям у полемічних виступах у пресі та нових художніх творах. Але ці твори не друкували тогочасні буржуазні видання.
$Смерть
Помер О. Турянський 23 березня 1933 року у Львові. Стрес та напруга, пережиті під час війни, зокрема і в полоні, вилилися у нервову недугу митця, що і стало причиною його ранньої смерті. Його поховали на Личаківському кладовищі.
Його скоро забули жителі Галицької землі, а нова радянська влада взагалі заборонила його творчість, викресливши прізвище Осипа Турянського із пам’яті української культури. І лише 1968 року С. Пінчук знову познайомив нас з життям та творчістю Осипа Турянського, з творчістю людини, яку визнали на чужині й незаслужено забули на батьківщині.