— Ота жінка, Міллі, вчора... Ти не була там. Ти не бачила її обличчя. І Кларіс. Ти ніколи не розмовляла з нею. А я розмовляв. Такі люди, як Бітті, бояться її. А чому вони бояться таких, як вона? Вчора на чергуванні я почав порівнювати її з пожежниками на станції і раптом зрозумів, що я ненавиджу їх, ненавиджу самого себе. І я подумав, що, може, краще було б спалити самих паліїв.
— Гаю!
Гучномовець біля вхідних дверей забурмотів: "Місіс Монтег, місіс Монтег, до вас прийшли. Місіс Монтег, місіс Монтег, до вас прийшли".
Тиша.
Вони дивилися то на двері, то на книжки, що валялися на підлозі.
— Бітті... — промовила Мілдред.
— Не може бути!
— Він повернувся, — прошепотіла вона.
І знову негучний голос від дверей: "До вас прийшли".
— Ми не відімкнемо. — Монтег прихилився до стіни, а тоді повільно опустився навпочіпки й почав розгублено порпатися в книжках, хапаючи то одну, то другу. Його охопив дрож; він відчував нестерпне бажання знов заховаті книжки за вентиляційну решітку, але знав, що йому не стане снаги зустрітися з брандмейстером Бітті ще раз. Отож він сидів навпочіпки, потім просто сів на підлогу; нараз пролунав голос гучномовця, вже настирливіше. Монтег підняв з підлоги маленький томик.
— З чого почнемо? — Він розкрив книжку на середині і зазирнув у неї. — Мабуть, із самого початку...
— Він зараз увійде і спалить нас разом із книжками! — мовила Мілдред.
Гучномовець нарешті замовк. Запала тиша. Монтег відчув, що хтось стоїть біля дверей, чекає, прислухається. Потім почулася хода — хтось пішов від будинку стежкою, далі лужком...
— Подивимося, що тут написано, — сказав Монтег. Він вимовив ці слова важко, затинаючись, ніби його охопив страшенний сором. Прочитавши з десяток сторінок, перескакуючи з однієї на другу, Монтег нарешті зупинився на таких рядках:
— "Підрахували, що протягом цього часу не менше одинадцяти тисяч чоловік пішли на смерть, аби не розбивати яєць з носка".
Мілдред сиділа навпроти нього.
— Що це означає? У цьому немає ніякого сенсу! Брандмейстер казав правду!
— Стривай, — відповів Монтег. — Почнемо знову, з самого початку.
Частина друга
РЕШЕТО І ПІСОК
Вони читали впродовж цілого довгого дня, а холодний листопадовий дощ падав з неба на принишклий дім. Вони читали в передпокої; вітальня здавалася порожньою й сірою без різнокольорового конфетті на стінах, без фейєрверків, без жінок у сукнях з золотого серпанку і чоловіків у чорних оксамитових костюмах, які витягали стофунтових кроликів зі срібних циліндрів. Вітальня була мертва, Мілдред безтямно поглядала на мовчазні стіни, а Монтег то ходив по кімнаті, то сідав навпочіпки і по кілька разів перечитував яку-небудь сторінку вголос.
— "Важко визначити мить народження дружби. Коли по краплині наповнюєш посудину, буває одна, остання, яка переповнює її, й рідина переливається через вінця; отак і серед багатьох добрих вчинків є якийсь, що переповнює серце". Монтег сидів, прислухаючись до дощу.
— Може, саме це й було в дівчини, що жила в сусідньому будинку? Мені так хотілося зрозуміти її.
— Вона мертва. Ради бога, давай поговоримо про когось живого.
Монтег, не глянувши на дружину і весь тремтячи, подався через передпокій до кухні. Там він довго стояв і дививсь у вікно на дощ, який тарабанив у шибки. Погамувавши дрож, він повернувся в сірий морок передпокою і взяв нову книжку.
— "Наша улюблена тема: про Себе". — Він скоса поглянув на стіну. — "Наша улюблена тема: про Себе".
— Оце я розумію, — мовила Мілдред.
— Але для Кларіс це не була улюблена тема. Вона любила говорити про інших і про мене. Вона перша, хто по-справжньому сподобався мені за багато років. Лише вона одна з усіх, кого я пам'ятаю, дивилася мені просто в очі, ніби я чогось вартий. — Він підняв з підлоги обидві книжки. — Ці люди давно вмерли, але я знаю: те, що вони написали, так чи інакше стосується Кларіс.
Надворі, під дощем, щось тихо пошкрябало в двері. Монтег укляк. Мілдред перехопило подих, і вона прихилилася до стіни.
— Хтось коло дверей... Чому мовчить гучномовець?
— Я вимкнув його...
За дверима почулося слабке пирхання, сопіння електричної пари. Мілдред засміялася.
— Це усього-на-всього собака! Прогнати його?
— Не ворушись! Сиди!
Тиша. Падає холодний дощ. А з-під замкнених дверей просочується запах блакитних електричних розрядів.
— Повернімося до нашого заняття, — спокійно сказав Монтег.
Мілдред відкинула книжку ногою.
— Книжки — не люди! Ти читаєш, а я дивлюся навколо — і нікого не бачу!
Він поглянув на стіни вітальні: вони були мертві й сірі, наче води океану, який, однак, збуруниться, щойно ввімкнути електронне сонце.
— А от мої "родичі" — це живі люди. Вони мені щось кажуть, я сміюсь, і вони сміються. А барви!
— Так, звісно.
— Окрім того, якщо брандмейстер Бітті довідається про ці книжки... — вона задумалась. На обличчі відбився спершу подив, потім страх. — Він може прийти сюди, спалити будинок і "родичів". Це жахливо! Подумай, скільки грошей ми сюди вгатили! Навіщо мені читати? Для ного?
— Для чого! Навіщо! — перекривив Монтег. — Минулої ночі я бачив змію, мабуть, найогиднішу в світі. Вона була мертва і водночас жива. Вона могла дивитися, але не бачила. Хочеш поглянути на цю зміюку? Вона в лікарні "швидкої допомоги", там записано, яку гидоту вона висмоктала з тебе! Може, підеш туди, почитаєш той запис? Не знаю тільки, під якою рубрикою його шукати: "Гай Монтег", чи "Страх", чи "Війна"? А може, підеш подивитися на будинок, що вчора згорів? Розкопаєш у попелі кістки тієї жінки, що сама себе спалила разом з будинком? А Кларіс Маклелен? Де її тепер шукати? В моргу? Ось послухай!
Угорі один по одному, розтинаючи небо, з ревом, гуркотом, свистом, мчали бомбардувальники, наче велетенський невидимий вентилятор обертався у невидимій порожнечі.
— Господи боже мій! — вигукнув Монтег. — Щогодини вони розпанахують небо! Кожна секунда нашого життя заповнена ними! Чому ніхто не каже про це? Після тисяча дев'ятсот шістдесятого року ми розпочали й виграли дві атомні війни. Чи не тому нам так весело, що ми забули про весь світ? Чи не тому ми такі багаті, що всі інші у світі бідують, а нам це байдуже? Я чув, що у всьому світі люди голодують, а ми розважаємося. Чи не тому нас так ненавидять? Я чув, — колись давно, — що нас ненавидять. А чому, ти знаєш? Я не знаю. Може, книжки нам хоч трохи допоможуть? Може, хоч завдяки їм ми не повторимо тих самих жахливих помилок! Я щось не чув, щоб оті бовдури в твоїй вітальні коли-небудь говорили про це. Боже, Міллі, як ти не розумієш? Коли читати щодня, бодай одну чи дві години, то, може...