"Треба бути завжди готовим до несподіванок", — подумав він, дякуючи кожухові навіть за те, що той важкий.
Кожух мав своє призначення, а юнак своє. Його життєвою метою були мандри, і після дворічних блукань землями Андалузії він уже знав усі її містечка. Цього разу він збирався пояснити дівчині, як сталося, що він, простий чабан, навчився читати — він-бо відвідував семінарію, поки йому не виповнилося шістнадцять. Батьки хотіли, щоб він став священиком, гордістю простої селянської родини, що тяжко працювала лише для того, аби здобути собі їжу й воду — як і вівці. Він вивчав іспанську мову, латину й богослов'я. Проте вже з самого дитинства мріяв пізнати світ, що було для нього важливіше, ніж пізнавати Бога й природу людських гріхів. Одного дня, під час відвідин родини, він набрався відваги й зізнався батькові, що не хоче бути священиком. Він хоче мандрувати.
— В нашому селі, сину, бувають люди з усього світу, — сказав йому батько. — Вони завжди чогось шукають, та залишаються такими, як були. Вони спинаються на гору, щоб побачити наш замок, а тоді кажуть, що колись було краще, ніж тепер. Хто має світле волосся, хто темну шкіру, але нічим вони не ліпші від наших односельців.
— Так, але їхніх замків я ще не бачив, — пояснив юнак.
— Ці люди, побачивши нашу землю й наших жінок, кажуть, що воліли би завжди тут жити, — вів своє батько.
— Але я хотів би побачити їхню землю й їхніх жінок, — відізвався син. — Бо чомусь вони в нас не залишаються.
— Вони мають купу грошей, — доводив своє батько. — А серед таких, як ми, мандрують хіба що пастухи.
— Ну, то й я стану пастухом.
Батько замовк. Наступного дня він дав синові гаманця з трьома золотими монетами.
— Колись я знайшов їх у полі. Я беріг їх тобі на придане. Купи собі отару і йди у світ, — аж поки не збагнеш, що наш замок найкращий, а жінки найгарніші.
І поблагословив його. У батькових очах юнак теж побачив бажання піти у світ. Це бажання жило й досі, хоча вже десятки років батько намагався заглушити його постійною боротьбою за воду, їжу та місце, де міг би засинати щоночі, все своє життя.
Небокрай забарвився в червоне, а тоді з'явилося сонце. Юнак пригадав розмову з батьком і відчув радість; він уже бачив багато замків і жінок (хоча жодна з них не дорівнювалась тій, що зустрічатиме його за кілька днів). Він мав кожуха, книгу, яку міг виміняти на іншу, та отару овець. Але найголовніше, що кожного дня він здійснював найбільшу мрію свого життя — він мандрував. Якби йому набридли поля Андалузії, він міг би продати свої вівці і стати моряком. А коли й море набридло б, то мав би перед собою сотні інших міст, інших жінок та інших нагод, щоб бути щасливим!
"Не знаю, як можна знайти Бога в семінарії", — подумав він, спостерігаючи за сходом сонця.
Мандруючи, він кожного разу намагався йти інакшим шляхом. Він ще ніколи не зупинявся у цій старій церковці, хоча багато разів проходив повз неї. Світ був великим і невичерпним; варто лишень було дозволити вівцям самим вибирати дорогу, як перед ними відкривалося безліч цікавих речей. "Але вони й не помічають, що йдуть щодня новим шляхом. Міняються пасовища, міняються пори року, а вони тільки й дбають, що про їжу та воду".
"А може, ми всі такі", — міркував юнак. "Навіть я — відколи зустрів доньку крамаря, зовсім перестав думати про інших дівчат".
Глянувши на сонце, він прикинув, що буде в Таріфі ще перед полуднем. Там він обміняє свою книгу на грубший том, наповнить пляшку вином, поголиться й підстриже собі волосся: мусить бути готовим до зустрічі з дівчиною, не припускаючи й думки, що якийсь інший чабан, з більшою отарою овець, міг би там опинитися раніше за нього й попросити її руки.
"Коли маєш змогу здійснювати мрію, то й життя цікавіше", — подумав він, глянувши ще раз на сонце й прискоривши ходу. Раптом пригадав, що в Таріфі живе стара жінка, яка тлумачить сни. Від неї він і довідається, що означає той сон, який йому вже вдруге приснився цієї ночі.
Стара запровадила хлопця до кімнати, яку від вітальні відділяла завіса з кольорового пластику. Там був стіл, двоє стільців і образ Святого Серця Ісусового.
Жінка сіла, звелівши присісти і йому. Тоді взяла його за обидві руки й почала тихо молитися.
Це була якась циганська молитва. Юнакові вже доводилося стрічати циган; вони також мандрували, тільки що без отар. Казали, що вони завжди когось обшахровують. Також казали, що вони уклали угоду з дияволом і викрадають дітей, аби ті їм були за рабів у їхніх загадкових таборах. У дитинстві юнак смертельно боявся циган, і, коли стара взяла його за руки, цей страх знову вернувся.
"Але тут є образ Святого Серця", — подумав він, намагаючись заспокоїтися. Він не хотів, щоб почали тремтіти руки і стара це помітила. Мовчки він проказав "Отче наш".
— Цікаво, — сказала жінка, не відводячи погляду від його рук, і знову замовкла.
Юнак почав нервуватися. Руки таки затремтіли, й жінка це відчула. Він рвучко забрав їх назад.
— Я не для того прийшов, щоб мені гадали, — сказав він, шкодуючи вже, що опинився тут. Мабуть, краще заплатити їй і піти геть, хай навіть нічого й не довідавшись. Не такий уже й важливий той сон.
— Ти прийшов, щоб збагнути сни, — мовила стара. — А сни — мова Бога. Коли він говорить мовою світу, я можу це витлумачити. Та коли він говорить мовою душі, збагнути можеш тільки ти сам. Як би там не було, але заплатити тобі доведеться.
"Чергова витівка", — подумав хлопець, але вирішив ризикнути. Життя чабана сповнене ризику — то вовки, то посуха, але тому воно й цікаве.
— Я двічі бачив однаковий сон, — сказав він. — Мені снилося, що я в полі зі своїми вівцями, і тут з'являється дитина й починає з ними бавитися. Я цього не люблю, бо вівці лякаються чужаків. Проте дітей вони чомусь ніколи не бояться. Не знаю чому. Не знаю, як тварини відрізняють дітей від дорослих.
— Ти сон розказуй, — сказала жінка. — Мені треба вечерю готувати. Крім того, в тебе й так мало грошей, то не забирай мого часу.
— Дитина якийсь час вовтузилася з моїми вівцями, — зніяковіло повів далі юнак. — А тоді раптом взяла мене за руки й перенесла до єгипетських Пірамід.