Перші слова пані Руже, коли її чоловік сказав, що повезе дочку до Парижа, були: "Я більше не побачу дочки!"
— І це, на жаль, була правда,— сказала потім шановна пані Ошон.
Бідна мати помалу зробилась жовта, мов цитрина, і стан її аж ніяк не спростовував думки тих, котрі твердили, що Руже помалу вбиває дружину. Через поведінку дорослого сина-бовдура ця несправедливо звинувачена мати була ще нещасніша. Не стримуваний, а може, й підбурюваний батьком, юнак, дурний як пень, не виявляв належної уваги й пошани до матері. Жан Жак Руже удався в батька найгіршими рисами, а лікар був не дуже принадний ні вродою, ні душею.
Приїзд чарівної Агати Руже не приніс щастя її дядькові Деквенові. На тому ж тижні, чи то в ту ж декаду (Республіку вже було проголошено) його кинули до в'язниці за наказом Робесп'єра Фук'є-Тенвілеві1. Деквен, що мав нахабство гадати, ніби голод викликано навмисне, здуру поділився цією думкою (він же гадав, що думка вільна) з кількома своїми клієнтами й клієнтками, аби прислужитися їм. Громадянка Дюпле, дружина столяра, в якого мешкав Робесп'єр,— вона ж таки куховарила для цього великого громадянина,— на нещастя для беррійця вшановувала його крамницю своїми візитами. Ця громадянка вирішила, що погляди бакалійника образливі для Максиміліана Першого2. І так не дуже задоволена поведінкою подружжя Деквенів, ця високошановна плетільниця з якобінського клубу вважала вроду громадянки Деквен чимось на взірець аристократичності. Повторюючи Деквенові слова своєму славному панові, вона ще долила в них отрути. Бакалійника заарештували за шаблонним звинуваченням "у спекуляції". Коли Деквен опинився в тюрмі, дружина забігала, щоб визволити його, але її заходи були такі недоречні, що той, хто послухав би, як вона говорить із людьми, від яких залежала чоловікова доля, міг би подумати, що вона щиро хоче спекатись чоловіка. Пані Деквен була знайома з Брідо, одним із секретарів міністра внутрішніх справ Ролана3 й усіх його попередників та наступників. Вона вдалася до того Брідо, щоб урятувати бакалійника. Непідкупний начальник канцелярії, один із тих доброчесних простаків, що чарують нас своєю некорисливістю, звичайно, остерігся підплачувати тих, від кого залежала Деквенова доля: він спробував просвітити їх! А просвіщати людей у ті часи було однаково, що умовляти їх відновити Бурбонів на троні. Міністр-жірондист, що боровся з Робесп'єром, сказав Брідо: У що це ти пхаєшся?" І всі, до кого поштивий начальник канцелярії звертався, повторювали цю жорстоку фразу: "У що це ти пхаєшся?" Брідо розважно порадив пані Деквен не рипатись; але, замість уласкавити Робесп'єрову господиню, вона почала вергати громи й блискавки на цю донощицю; пішла до одного члена Конвенту, що сам тремтів за свою шкуру, і той пообіцяв: "Я поговорю з Робесп'єром". Прекрасна бакалійниця заспокоїлась, а захисник, звичайно, і словом не прохопився. Кілька голів цукру, кілька пляшок доброго лікеру, подарованих громадянці Дюпле, урятували б Деквена. Ця невеличка пригода доводить, що під час революції однаково небезпечно шукати рятунку і в чесних людей, і в негідників: можна покладатись тільки на себе. Деквен загинув, але йому принаймні дісталася честь іти на ешафот у товаристві Андре де Шеньє4. Отам, безперечно, Бакалія й Поезія вперше обнялись у плоті, бо вони й тоді, і завжди мали таємний зв'язок між собою. Деквенова смерть наробила куди більше галасу, ніж смерть Андре де Шеньє. Треба було аж тридцяти років, аби зрозуміти, що зі смертю Шеньє Франція втратила більше, ніж зі смертю Деквена. В Робесп'єрових заходах добре було принаймні те, що аж до 1830 року налякані бакалійники не пхались у політику. Крамничка Деквена була за сто кроків від Робесп'єрового помешкання. Невдовзі бакалійників наступник збанкрутував, і приміщення зайняв Цезар Біротто5, славетний парфюмер. Та, немовби ешафот заніс туди якесь нез'ясовне заразливе нещастя, винахідник "Подвійного турецького крему" й "Дезодораційної води" збанкрутував там також. Розв'язок цієї проблеми належить до царини окультних наук.
Кілька разів начальник канцелярії провідав дружину нещасливого Деквена, і його вразила спокійна, холодна, чиста врода Агати Руже. Хоча він приходив утішити вдову, яка, поховавши вже другого чоловіка, в тяжкому горі не могла навіть провадити торгівлю, та скінчилося це тим, що він не далі як за декаду пошлюбив чарівну дівчину, викликавши з дому її батька, який не примусив чекати себе. Лікар, у захваті від того, що все розвивається за його бажанням, бо його дружина стала єдиною спадкоємицею старих Деквенів, поквапився до Парижа не так для того, щоб бути присутнім на Агатиному весіллі, як для того, щоб по своїй уподобі оформити шлюбну угоду. Некорисливість та палка закоханість громадянина Брідо полишили цілковиту волю хитрощам лікаря, і той використав зятеве засліплення, як ви побачите з дальшого розвитку цієї історії. Отож усе добро старих пана й пані Деквенів, коли ті померли протягом двох років одне по другому, дісталось у спадщину пані Руже — чи, краще сказати, лікареві. Врешті Руже подолав витривалість своєї дружини, і та померла на початку 1799 року. Тепер він мав виноградники, він купував ферми, він придбавав гамарні, він міг продавати вовну! Його коханий син не тямив робити нічого, але батько призначив його для ролі власника, полишав йому рости багатим і дурним, певний, що його нащадок зуміє прожити життя й померти не згірше за найученіших людей. З 1799 року ісуденці, що вміли рахувати, оцінювали річний прибуток старого Руже в тридцять тисяч ліврів. Після дружининої смерті лікар жив як розпусник, але, так би мовити, по-своєму впорядковував те життя, провадив його за зачиненими дверима свого дому. Цей медик із таким крутим характером помер 1805 року. Бог відає, що говорило тоді ісуденське городянство про цього чоловіка, скільки ходило по місту байок про його огидне особисте життя. Жан Жак Руже, якого батько, збагнувши його недоумство, врешті взяв у шори, лишився неодружений із поважних причин, з'ясування яких становить важливу частину цієї історії. В його безшлюбності, як ми побачимо згодом, винен був почасти батько: