— Ну, я сказав, що картини дечого варті,— відповів художник, червоний, мов буряк.
— Кажуть, що у пана Ошона ви оцінили їх на сто п'ятдесят тисяч франків,— провадила Флора.— Це правда?
— Так,— підтвердив художник, правдивий, мов дитя.
— І ви мали намір подарувати небожеві сто п'ятдесят тисяч франків? — звернулась Флора до старого.
— Ні, ні! — заперечив той під пильним поглядом Баламутки.
— Все це можна владнати дуже просто,— сказав художник.— Я поверну їх вам, дядечку.
— Ні, ні, не треба! — відказав старий.
— Я вам їх поверну, дядечку,— повторив Жозеф, ображений промовистою мовчанкою Максанса Жіле й Флори Бразьє.— Я добуду собі достаток пензлем, я не хочу нічого ні від кого, навіть від дядька... Бувайте здорові, мадмуазель, на все добре, пане...
І Жозеф повернувся до Ошонів роздратований, як уміють тільки митці. У вітальні зібралася вся родина Ошонів. Побачивши, що Жозеф розмахує руками й говорить сам із собою, його спитали, що сталося. В присутності Барюка й Франсуа прямодушний Жозеф розповів, що йому довелось витерпіти; тож про всю пригоду через дві години гомоніло все місто і кожне домальовувало всякі кумедні подробиці. Декотрі вважали, що Макс покривдив художника, інші — що той образив панну Бразьє і Макс виставив його за двері.
— Яка ж бо дитина ваш син! — сказав Ошон пані Брідо.— Його зробили дурником, приберігши цю сцену на день прощання. Макс і Баламутка вже два тижні знають ціну картин, бо він мав дурість ляпнути про неї перед моїми онуками, а тим припекло рознести це по всьому місту. Вашому художникові слід було виїхати не прощавшись.
— Мій син слушно зробить, коли поверне картини, якщо вони такі дорогі,— відказала Агата.
— Якщо вони, за його словами, варті двохсот тисяч франків,— сказав старий Ошон,— то це була дурниця — поставити себе в таке становище, коли доводиться повертати їх, бо ви мали б хоч це з усієї спадщини, а так ви не матимете нічого! І це знов же причина, чому ваш брат не захоче вас більше бачити...
Десь від півночі до першої години "лицарі неробства" почали розносити дармовий харч міським собакам. Цей пам'ятний похід скінчився аж о третій годині ранку — в ту пору бешкетники сходились вечеряти в Коньєтти. О пів на п'яту, коли вже світало, вони розійшлись по домівках. В ту хвилину, коли Макс повертав з вулиці Авенір на Головну, Фаріо, що сидів у засідці в рівчаку, завдав йому удару ножем прямо в серце, висмикнув лезо й утік Вілатським ровом, де обтер ножа носовиком. А носовика виправ у Копаній річці, тоді спокійно повернувся до Сен-Патерна, де жив, уліз додому вікном, яке лишив відчиненим, і вранці його розбудив новий сторож, що застав його в глибокому сні. Падаючи, Макс жахливо зойкнув, так що почули всі довкола. Лусто-Пранген, син судді й далекий родич намісника, та молодий Годе, що вже спустились Головною вулицею вниз, побігли назад, волаючи: "На поміч! Макса вбивають!" Та жоден собака не гавкнув, і ніхто не вийшов, бо всі подумали, що це знов вихватка нічних бешкетників.
Коли надбігли двоє "лицарів", Макс уже був непритомний. Довелось іти будити Годе-батька. Звичайно, Макс упізнав Фаріо; та коли він о п'ятій годині ранку опритомнів, побачив коло себе людей і зрозумів, що рана не смертельна, то зразу вирішив обернути все собі на користь і жалібним голосом вигукнув: "Я, здається, розгледів обличчя й очі того проклятого маляра!"
Тоді Лусто-Пранген побіг до свого батька, слідчого судді. Старий Коньє, Годе-син і ще двоє чоловіків, яких розбудили, перенесли Макса додому. Коньєтта і Годе-батько йшли обіч Макса, що лежав на матраці, прив'язаному до двох жердин. Пан Годе не хотів нічого робити, поки пораненого не покладуть у ліжко. Ті, хто ніс пораненого, звичайно, дивились на двері будинку пана Ошона, поки вставав Куський, і бачили служницю Ошонів, що замітала. Як у більшості провінційних домів, там відмикали двері дуже рано. Єдине слово, вимовлене Максом, збудило підозру, і Годе-батько гукнув:
— Гріто, пан Жозеф Брідо ще спить?
— Та ні,— відказала Гріта.— Він вийшов о пів на п'яту, він цілу ніч ходив по своїй кімнаті, не знаю, що йому вадило.
Відповіддю на ці наївні слова був нажаханий гомін і вигуки; служниця зацікавилась і прибігла поглянути, кого це принесли до старого Руже.
— Це він, ваш художник, такого накоїв! — сказали їй.
Тоді, покинувши приголомшену служницю, ввійшли в дім; вона встигла побачити Макса, що лежав на матраці весь закривавлений, умираючи.
Митці легко здогадаються, що так хвилювало Жозефа, не даючи йому спати всю ніч: він уже бачив себе притчею во язицех для всього Ісудена: його вважатимуть за шахрая, за зовсім іншу людину, ніж він був насправді — чесний хлопець, порядний художник! Ох! Він би віддав свою картину, аби дістати змогу полетіти, як ластівка, до Парижа і жбурнути Максові в обличчя дядькові картини. Його пограбували, та ще й виставили грабіжником! Отож він удосвіта вийшов з дому і подався в тополеву алею, яка вела до Тіволі, аби в русі вилити хвилювання. І поки цей неповинний молодик, утішаючи себе, присягався, що більше й носа не поткне в ці краї, Макс готував йому нову кривду, нестерпну для витончених душ. Коли пан Годе-старший дослідив рану й зрозумів, що ніж, наткнувшись на гаманчик, пройшов мимо серця, хоча й завдав жахливу рану, він зробив те, що роблять усі лікарі, надто провінційні: з поважним виглядом сказав, що не ручиться за Максове життя; а потім, наклавши бешкетливому воякові пов'язку, пішов. Свій науковий висновок він сказав Баламутці, Жанові Жакові Руже, Куському й Веді. Баламутка, вся в сльозах, прибігла до свого любого Макса, а Куський та Веді розповіли людям, які зібрались на вулиці, що майор майже безнадійний. Ця новина стягла до площі Сен-Жан та обох вулиць Нарет сотні дві душ.
— Нічого мені не буде, місяць полежу, та й усе. Я знаю, хто на мене напав,— сказав Макс Баламутці.— Та ми скористаємося з пригоди, щоб спекатись парижан. Я вже сказав, що наче впізнав художника; отож скажи, що я помираю, й доможися, щоб Жозефа Брідо заарештували: хай посидить у буцегарні хоч два дні. Мені здається, що я вже знаю його матір достатньо, щоб бути певним: вона стрілою помчить до Парижа зі своїм малярчуком. А тоді нам не треба буде боятися священиків, коли ті здумають напосісти на нашого недоумка.