— Дорогу! Дорогу! — вигукували жандарми, які покликали на допомогу ще двох, що прикрили Брідо спереду і ззаду.
— Розумієте, пане,— сказав художникові один з тих двох, котрі тримали його під руки,— зараз ідеться і про ваше життя, і про наше. Винний ви чи не винний, але ми маємо врятувати вас від бунту, що зчинився через напад на майора Жіле, і цей народ не думає про те, щоб вашу провину з'ясувати: вони певні, що ви душогуб, і їх не похитнеш. Всі ці люди молились на пана Жіле, і видно, що вони вже ладні вчинити самосуд. О, ми бачили, як вони в тридцятому році гамселили збирачів податку, тож ходімо!
Жозеф Брідо поблід як смерть, але зібрався на силі й рушив уперед.
— Врешті, я не винен,— сказав він,— піду з вами!
І художник поніс свій хрест! Він чув тюкання, лайку, погрози смертю на своєму жахливому шляху від площі Вбогих до площі Сен-Жан. Жандарми мусили оголити шаблі, щоб захиститись від розлюченого натовпу, що жбурляв у них каміння. Жандармів мало не покалічили, а Жозефа кілька камінців ударили по ногах, по плечах, по капелюху.
— Привели! — сказав один із жандармів, входячи до вітальні пана Ошона.— Насилу-насилу, пане лейтенанте!
— Тепер треба якось розігнати це збіговисько, і я не бачу іншого способу для цього, панове, як тільки відвести пана Брідо в суд,— сказав лейтенант урядовцям,— у вашому оточенні. А я зі своїми жандармами обступлю вас. Коли ми опинимось серед шести тисяч розлючених людей, ні за що не можна поручитись.
— Маєте рацію,— відказав пан Ошон, що все тремтів за своє золото.
— Ну, коли в Ісудені це найкращий спосіб захистити невинну людину,— озвався Жозеф,— то можу тільки поздоровити вас. Мене вже трохи не каменували...
— Ви хочете побачити, як удеруться в дім вашого господаря й сплюндрують його? — спитав лейтенант.— Хіба ми можемо з нашими шаблями зупинити навалу людей, яких підпиратиме ззаду розлючена юрма, що не тямить форм правосуддя?
— Гаразд, панове, ходімо, стосунки з'ясуємо потім,— погодився Жозеф, що вже цілком заспокоївся.
— Дорогу, друзі мої! — сказав лейтенант до натовпу.— Його арештовано, ведемо в суд!
— Шануйте правосуддя, друзі мої! — докинув пан Муйєрон.
— Чи не краще побачити його на гільйотині? — сказав один з жандармів до гурту, що грізно посунув на них.
— Так, так! — несамовито закричав хтось.— Хай його гільйотинують!
— Його гільйотинують! — підхопили жінки. В кінці Великої Нарети гомоніли:
— Його ведуть гільйотинувати, у нього знайшли ніж!
— От харцизяка!
— Отакі вони, ті парижани!
— У нього ж на пиці написано — злочинець!
Хоча Жозеф аж кипів у душі, весь шлях від площі Сен-Жан до суду він пройшов, зберігаючи дивовижний спокій і гордість. Проте відчув себе щасливим, коли опинивсь у кабінеті пана Лусто-Прангена.
— Гадаю, панове, нема потреби казати вам, що я ні в чому не винен,— сказав він, звертаючись до пана Муйєрона, пана Лусто-Прангена та пристава,— і можу тільки просити вас, щоб ви допомогли мені довести мою безвинність. Я нічого не знаю про те, що сталось...
Коли слідчий виклав перед Жозефом усі підозри, що тяжіли на ньому, закінчивши заявою Макса, Жозеф був приголомшений.
— Але ж я вийшов із дому після п'ятої! — вигукнув він.— Спочатку пішов Головною вулицею, а о пів на шосту розглядав фасад вашої Сен-Сірської парафії. Поговорив із дзвонарем, що прийшов продзвонити "анжелюс", розпитав його про будинок — він мені здавсь якимсь химерним і недокінченим. Потім перейшов Зелений ринок — там уже були жінки. Звідти я через площу Вбогих дійшов до Анського мосту, до Ландролевого млина, де спокійно розглядав канарок хвилин із п'ять-шість, і робітники на млині, певне, помітили мене. Я бачив жінок, що прийшли прати, вони, мабуть, і досі там; вони почали сміятися з мене, казали, що я бридкий, а я відповів, що в смітті бувають перли. Звідти я пішов довгою алеєю до Тіволі, а там погомонів із садівником... Перевірте все це, і не треба навіть тримати мене під арештом, бо я вам даю слово, що лишатимусь у вашому кабінеті, поки ви не пересвідчитесь у моїй невинності.
Ці розважні слова, сказані без вагання, спокійно, тоном людини, певної за себе, справили враження на урядовців.
— Що ж, треба розшукати й попитати всіх цих людей,— сказав пан Муйєрон.— Але це не на один день робота. Тож краще, в ваших таки інтересах, лишайтесь таємно в суді.
— Тільки дозвольте мені написати матері, щоб заспокоїти її, сердешну... Я дам вам прочитати, що напишу.
Це прохання було надто законне, щоб його не вдовольнити, і Жозеф написав таку цидулочку:
"Не хвилюйся, матусю. Я став жертвою помилки, що легко з'ясується, і я вже все пояснив. Завтра, а може, й сьогодні ввечері мене випустять. Цілую тебе, і скажи панові та пані Ошон, як мені прикро через цей клопіт, хоч я в ньому й не винен: сталася дивна випадковість, і я ще сам її не розумію".
Коли листа принесли, в пані Брідо ще не скінчився нервовий напад, і всякі ліки, що ними трактувала її пані Годе, не допомагали. Прочитавши листа, вона просто-таки воскресла. Після кількох струсів вона запала в прострацію, як звичайно після таких криз. Коли пан Годе прийшов глянути на хвору, вона вже нарікала, що приїхала сюди.
— Бог мене покарав,— казала вона крізь сльози.— Чи не краще було покластись на нього, хрещена, й чекати, щоб він сам напоумив мого брата на заповіт!
— Пані, коли ваш син невинний, то Максанс неприторенний негідник,— сказав їй на вухо пан Ошон,— і ми в цій справі слабкіші. Тому повертайтесь додому.
— А як там пан Жіле? — спитала пані Ошон у пана Годе.
— Рана, правда, тяжка, але не смертельна. Місяць полежить, і встане. Коли я лишив його, він саме писав панові Муйєрону, щоб той випустив вашого сина, добродійко,— сказав він хворій.— О, Макс славний хлопець. Я йому сказав, у якому ви стані, і він тоді згадав одну подробицю, з якої йому стало ясно, що напав на нього не ваш син: напасник був у мотузяних капцях, а ваш син же, напевне, вийшов з дому в чоботях.
— Ох! Хай Бог простить його за те горе, що він мені заподіяв.
Увечері якийсь чоловік приніс Максансові Жіле такого листа, написаного зміненим почерком:
"Капітанові Жіле не слід лишати невинного в руках правосуддя. Той, хто завдав удару, обіцяє більш не мститися, якщо пан Жіле виправдає пана Жозефа Брідо, не виказуючи справжнього винуватця".