Шинкар зустрів її привітно, як шановного гостя, подав на стіл курча, кров’яну й ліверну ковбасу, баранину й капусту з салом. Але стара, здержлива ще з дитинства, майже нічого не їла, бо завжди споживала тільки трохи юшки та скоринку хліба, намазану маслом.
Розчарований Шіко стояв на своєму. Пила вона ще менше, а від кави рішуче відмовилась.
Він спитав:
— Але ж чарочку ви вип’єте?
— Гаразд. Я не від того.
Він крикнув на весь шинок:
— Розалі, принеси горілки, найкращої, найміцнішої. І служниця принесла високу пляшку, прикрашену паперовим виноградним листом.
Шіко налив дві чарки.
— Покуштуйте, тітко, це — знаменита річ.
Жінка почала пити потихеньку, маленькими ковтками, щоб довше посмакувати. Вона вицідила все до краплі й похвалила:
— Ну, ну, оце-то горілка!
Вона не договорила, як Шіко налив їй ще. Відмовлятись було вже пізно, вона смакувала другу чарку довго, як і першу.
Шинкар умовляв випити ще й по третій, та вона не погоджувалась.
Він наполягав:
— Та, чуєте, це ж як молоко, я п’ю по десять, дванадцять чарок, і без ніякої шкоди. Вона йде непомітно. Ні в шлунку, ні в голові не лишається, сказати б, тане в роті. Нема нічого кращого для здоров’я.
Старій дуже кортіло випити, і вона піддалась, але пів-чарки лишила.
Тоді Шіко в пориві Щедрості вигукнув:
— Ну раз вона вам подобається, то я дам вам барильце, щоб показати, який я вам приятель!
Стара не відмовилась і поїхала, трохи п’яненька.
Другого дня шинкар в’їхав у двір тітки Маглуар і витяг з повозки маленьке барильце з залізними обручами. Потім він захотів, щоб вона покуштувала й пересвідчилась, що це та сама горілка. І коли вони випили по три чарки, він сказав од’їжджаючи:
— І знаєте, як вона вийде, в мене є ще, ви не соромтесь, я не скупий. Що швидше вип’єте, то приємніше мені буде.
І виліз на свою біду.
Навідався він знову через чотири дні. Стара сиділа перед дверима, збираючись різати хліб до юшки.
Шіко підійшов, привітався, нахилився аж до обличчя тітки Маглуар, щоб відчути її віддих. Від неї тхнуло алкоголем. Тоді обличчя його проясніло.
— Ви ж почастуєте мене чарочкою? — сказав він.
І вони двічі чи тричі цокнулися.
А скоро пройшла поголоска, що тітка Маглуар пиячить на самоті. Її піднімали то в кухні, то в дворі, то на довколишніх шляхах і приносили додому, п’яну мов хлющ.
Шіко вже не їздив до неї, і коли йому говорили про селянку, він бурмотів з журливим виглядом:
— Це ж нещастя, в її літах мати таку звичку. Бо, бачите, як старий, то вже сил бракує. Коли б не сталося лиха!
І, справді, з нею сталося лихо. Тієї зими перед Різдвом вона п’яна упала в сніг і померла.
І дядько Шіко, що дістав у спадщину її ферму, казав:
— Ото дурна! Якби вона не пиячила, то прожила б іще років десять.