— П'ятнадцять-два, п'ятнадцять-чотири, й ще два — буде шість, — лічив Метт, коли раптом знадвору почувся чийсь крик і гарчання. Перезирнувшись, вони обоє скочили на ноги.
— Вовк зловив когось, — сказав Метт.
Дикий зойк болю й жаху примусив їх кинутись до дверей.
— Візьміть вогонь! — гукнув Скотт, вибігаючи.
Метт вибіг услід за ним з лампою в руці, і при її світлі вони побачили якогось чоловіка, що горілиць лежав на снігу. Руками він затуляв собі обличчя й горло, силкуючись оборонити їх від зубів Білого Ікла. Небезпека справді була велика. Обидва рукави куртки в незнайомця, фланелева й перкалева його сорочки були геть подерті, а страшенно покусані руки заюшені кров'ю. Біле Ікло як скажений рвав його й намагався схопити за найслабше місце — за горло.
Скотт і погонич побачили все це в одну мить. Зараз же Відон Скотт схопив собаку за карк і відтягнув убік. Біле Ікло видирався, гарчав, але не кусався, а коли хазяїн гостро крикнув на нього, хутко притих.
Метт допоміг чоловікові звестись на ноги. Коли той підвівся і відхилив руки, вони побачили звіряче обличчя Красеня Сміта. Погонич одсахнувся, немов опечений. Красень Сміт мружив очі на світло й роззирався. Тільки-но глянув він на Білого Ікла, обличчя його скривилося з жаху.
У цю мить Метт, побачивши щось на снігу, підніс лампу ближче й ногою показав Скоттові на сталевого ланцюга й грубого дрючка.
Відон Скотт глянув і кивнув головою. Ані слова не було промовлено. Погонич поклав руку Красеню Смітові на плече й обернув його спиною від себе. Слова були зайві. Красень Сміт подався геть.
Тим часом вчитель любові гладив Білого Ікла й казав:
— Хотіли тебе вкрасти, так? А ти не дався? Атож, атож, він не туди заїхав, правда?
— Либонь, йому здалося, що всі сімнадцять чортів напали на нього, — усміхнувся Метт.
Біле Ікло ще гарчав, наїжений, але поволі шерсть на ньому влягалась, і ніжну нотку знову стало виразно чути в його гарчанні.
ЧАСТИНА П'ЯТА
ПРИРУЧЕНИЙ
Розділ І
ДАЛЕКА ДОРОГА
оно носилося вже в повітрі. Біле Ікло передчував його, це лихо. Ще не було жодних його ознак, а якесь невиразне почуття казало йому, що воно насувається, що переміна неминуча. Сам не розуміючи як, він збагнув це, стежачи за своїми богами… А вони й гадки не мали, що якимсь незбагненним способом собака, хоч і не заходив у хатину, знав про те, що вони збиралися робити.
— Ану, прислухайтесь-но! — сказав якось за вечерею Метт.
Від он Скотт прислухався. Через двері знадвору долинало тихе, жалібне скигління, так наче хтось приглушено ридав. Коли воно урвалося, почулось, як Біле Ікло обнюхує двері, ніби хоче переконатися, що його бог ще в хатині, ще не рушив у свою таємничу самотню мандрівку.
— Це він за вами так, — сказав погонич.
Відон Скотт глянув на товариша мало не благально, хоч словами сказав щось інше:
— Ну, якого біса я робитиму з вовком у Каліфорнії?
— Отож-бо й я кажу, — відповів Метт, — якого біса ви справді робитимете з вовком у Каліфорнії?
Відон Скотт лишився, одначе, з чогось незадоволений, — йому здалося, що Метт ганить його за щось.
— Тамтешнім собакам не можна буде й показатись при ньому, — провадив Скотт. — Він їх усіх позагризає, тільки побачить. І коли він не доконає мене всякими штрафами, то його все одно відберуть від мене й заб'ють електрикою.
— Авжеж, він справжній розбишака, — погодився погонич.
Відон Скотт подивився на нього підозріливо.
— Ні, нічого не буде! — сказав він рішучим тоном.
— Звісно, нічого не буде, — підтвердив Метт. — Вам довелося б спеціально чоловіка до нього наймати.
Підозра розвіялась, і Відон Скотт задоволено кивнув головою. Запала мовчанка, і знову почулось тихеньке скигління, наче стримуваний плач, а потім обнюхування.
— Так, але все ж він з біса вас полюбив, — зауважив Метт.
Скотт глянув на нього, раптом скипівши гнівом:
— До дідька все це, чоловіче! Я сам знаю, чого хочу і що краще.
— То правда, тільки…
— Тільки що? — урвав його Скотт.
— Тільки, — спокійно почав погонич і враз також роздратувався. — А чого це ви так розпалились? З вас зовсім того не видно, що ви справді знаєте, чого хочете.
Яку хвильку Відон Скотт боровся сам із собою, а тоді сказав уже спокійніше:
— Ви маєте рацію, Метте. Я таки не знаю, чого хочу, оце-то й біда!
— Адже ж просто смішно було б узяти такого собаку, — додав він, помовчавши.
— І то правда, — відповів погонич.
Проте його слова знову не задовольнили Скотта.
— Але скажіть мені, в ім'я великого Сарданапала, звідки він знає, що ви їдете? Ось мене що вражає, — казав далі Метт безневинним голосом.
— Це вище за моє розуміння, — відказав Скотт, сумно хитаючи головою.
А потім настав день, коли крізь відчинені двері Біле Ікло побачив фатальну валізу. Вона стояла на підлозі, й хазяїн укладав туди речі. У двері весь час входили й виходили, а мирне життя в хатині змінилося метушнею та тривогою. Ці докази були безперечні. Біле Ікло уже давно передчував небезпеку, а тепер ще й упевнився в ній: його бог знов лагодиться до втечі. Він не взяв його з собою перший раз, не візьме тим паче й тепер.
Уночі Біле Ікло став вити, протягло, по-вовчому. Як тоді, коли він ще цуценям прибіг з Пустелі й замість табору знайшов тільки купи сміття, де був намет Сивого Бобра, так і тепер він підняв морду до холодних зір і почав виливати перед ними свою тугу.
У хатині обоє чоловіків щойно вклалися спати.
— Він знову перестав їсти, — зауважив Метт зі своєї лежанки.
Скотт щось пробурмотів, заворушившись під ковдрою.
— Коли згадати, як він сумував той раз, я не здивуюсь, якщо він здохне.
Ковдра на другій лежанці заворушилася неспокійніше.
— Та замовкніть! — гукнув з темряви Скоттів голос. — Гризете гірше за всяку бабу!
— Ай правда, — відповів погонич, і Відон Скотт не був певен, чи той не глузує з нього.
Другого дня тривога й неспокій Білого Ікла ще побільшали. Він невідступно снував услід за хазяїном, коли той виходив надвір, і, як прикутий, сидів на порозі, коли той був у хатині. Крізь відчинені двері він міг бачити речі на підлозі. Поруч із валізою лежали дві полотняні торби й скринька. Метт скручував ковдри й хутро хазяїна в брезентовий мішок. Біле Ікло заскиглив, дивлячись на ці приготування.