БІЛІ НОЧІ
Сентиментальний роман
Із спогадів мрійника
...Чи був він створений затим, Аби побуть з тобою хвилю, В сусідстві з серцем дорогим?..
І.В.. Тургенєв
НІЧ ПЕРША
Була чудова ніч, така ніч, яка тоді тільки хіба й може бути, коли ми молоді, ласкавий читачу. Небо було таке зоряне, таке ясне небо, що, глянувши на нього, мимохіть треба було спитати себе: невже ж можуть жити під таким небом усякі сердиті й примхливі люди? Це також молоде запитання, ласкавий читачу, дуже молоде, але хай господь частіше посилає його вам на душу!.. Кажучи про примхливих та всяких сердитих добродіїв, я не міг не пригадати й своєї доброзвичайної поведінки за весь цей день. Від самого ранку стала мене мучити якась дивовижна нудьга. Мені раптом здалося, що мене, самотнього, всі покидають та що всі від мене відступаються. Воно, звісно, кожен має право спитати: хто ж ці всі? Бо ось вісім уже років, як я живу в Петербурзі і майже жодного знайомства не зумів завести. Але навіщо мені знайомства? Мені й без того знаний весь Петербург; ось чому й здалося мені, що мене всі покидають, коли весь Петербург знявся і раптом виїхав на дачу. Мені страшно стало лишатися самому, і цілі три дні я блукав містом у глибокій тузі, абсолютно не тямлячи, що зо мною діється. Чи піду на Невський, чи піду в сад, чи блукаю набережною — жодного ебличчя з тих, кого звик зустрічати на тому самому місці о певній годині цілий рік. Вони, звичайно, не знають мене, та я їх знаю. Я близько їх знаю; я майже вивчив їхні фізіономії — і милуюся з них, коли вони веселі, і хандрю, коли вони затуманяться. Я майже заприятелював з одним дідусем, котрого стрічаю що божого дня, о певній годині, на Фонтанці. Фізіономія така поважна, задумана; все шепоче собі під ніс і махає лівою рукою, а в правій у нього довга сучкувата тростина з золотим набалдашником. Навіть він помітив мене і душевно турбується мною. Коли б сталося, що мене не було б о певній годині на тому ж місці Фонтанки, я не маю сумніву, що на нього напала б хандра. Ось чому ми іноді мало не вітаємося один з одним, особливо якщо обидва в доброму настрої. Недавно, коли ми не бачилися цілі два дні і третього дня зустрілися, ми вже були й за капелюхи вхопилися, та гаразд, що отямилися вчасно, опустили руки і з співчуттям пройшли один повз одного. Мені також і будинки знані.: Коли я йду, кожен неначе забігає поперед мене на вулицю, дивиться на мене всіма вікнами й мало не вимовляє: "Здорові були; як ся маєте? І я, хвалити бога, здоровий, а до мене в травні додадуть поверх". Або: "Як ся маєте? А мене завтра в ремонт". Або: "Я мало не згорів та ще й перелякався" тощо. Серед них у мене є улюбленці, є близькі приятелі; один із них має намір лікуватися цього літа в архітектора. Умисне заходитиму щодня, щоб не залікували як-небудь, борони його господи!.. Але ніколи не забуду історії з одним прегарненьким ясно-рожевим будиночком. Це був такий миленький мурований будиночок, так привітно дивився на мене, так гордовито дивився на своїх незграбних сусід, що моє серце раділо, коли мені доводилося проходити мимо. Зненацька минулого тижня проходжу я вулицею, і як глянув на приятеля — чую жалісний крик: "А мене фарбують у жовте!" Лиходії! Варвари! Вони не зглянулися ні на що: ні на колони, ні на карнизи, і мій приятель пожовк, як канарка. В мене через це мало жовч не розлилася, і я досі ще не мав сили побачитися із спотвореним моїм бідолахою, якого розфарбували під колір піднебесної імперії.
Отже, ви розумієте, читачу, яким ото чином я знайомий з усім Петербургом.
Я вже сказав, що мене цілі три дні мучив неспокій, аж поки я здогадався, через віщо то. І на вулиці мені було недобре (того нема, цього нема, куди подівся та-кий-то) — та й дома я був сам не свій. Два вечори дошукувався я: чого бракує мені в моєму кутку? чого так незручно було в ньому залишатися? — і непорозуміло оглядав я свої зелені, задимлені стіни, стелю, завішану павутинням, котре з великим успіхом розводила Мотро-на, передивлявся всі свої меблі, оглядав кожен стілець, думаючи, чи не тут лихо? (бо коли в мене хоч один стілець стоїть не так, як учора стояв, то я сам не свій), дивився на вікно, і все дарма... нітрохи не було легше! Я навіть надумав покликати Мотрону і тут же зробив їй батьківську догану за павутиння та й взагалі за неохайність; але вона тільки глянула на мене здивовано й пішла геть, слова не мовивши, так що павутиння ще й досі благополучно висить на місці. І аж сьогодні вранці я, нарешті, здогадався, в чому річ. Е! та це ж вони драпають від мене на дачу! Простіть за тривіальне слівце, але мені було не до високого стилю... бо ж усе, що тільки було в Петербурзі, або переїхало, або переїздило на дачу; бо ж кожний поважний добродій солідної постави, що наймав візника, в моїх очах ураз обертався на поважного батька родини, котрий після звичайних занять на посаді вирушав без речей в надра своєї фамілії, на дачу; бо ж у кожного перехожого був тепер уже зовсім особливий вигляд, що мало не промовляв до першого-ліпшо-го зустрічного: "Ми, панове, тут тільки так, мимохідь, а ось за дві години ми поїдемо на дачу". Чи відчинялося вікно, по котрому потарабанили спершу тоненькі, білі, як цукор, пальчики, і висувалася голівка гарненької дівчини, яка підкликала рознощика з вазонами квітів,— мені зараз же, тут же уявлялося, що ці квіти тільки так купується, тобто зовсім не на те, щоб тішитися весною й квітами в душній міській квартирі, а що всі переїдуть ось незабаром на дачу і квіти з собою повезуть. Мало того, я вже дійшов таких успіхів у своєму новому, особливому роді відкриттів, що міг уже безпомилково, тільки глянувши, визначити, на якій хто дачі живе. Мешканці Каменного та Аптекарського островів або Петергоф-ської дороги визначались завченою зграбністю манер, елегантними літніми костюмами й чудовими екіпажами, в яких вони поприїздили до міста. Жителі Парголова й там геть далі з першого погляду справляли враження своєю розсудливістю й солідністю; відвідувач Крестов-ського острова вирізнявся незворушно-веселим виглядом. Чи щастило мені зустрінути довгу процесію биндюжників, що ліниво йшли з віжками в руках побіля возів, навантажених цілими горами всяких меблів, столів, стільців, диванів турецьких і нетурецьких та іншим хатнім добром, де, поверх усього цього, частенько сиділа, на самому вершку воза, недолуга куховарка, пильнуючи панського добра, як ока в лобі; чи дивився я на важко навантажені домашнім начинням човни, що пливли Невою або Фонтанкою до Чорної річки чи островів,— вози та човни подесятерялися, посотнялися в очах моїх; здавалося, все знялось і поїхало, все переселялося цілими караванами на дачу; здавалося, весь Петербург от-от обернеться на пустелю, так що, врешті, мені стало соромно, прикро й сумно; мені рішуче не було куди й не було чого їхати на дачу. Я ладен був піти з' кожним возом, поїхати з кожним добродієм поважної постави, що наймав візника; та жодне, жоднісіньке не запросило мене: наче забули мене, наче я для них був і справді чужий! Я ходив багато й довго, аж зовсім уже встиг, своїм звичаєм, забути, де я, коли раптом опинився біля застави. Вмить зробилося мені весело, і я ступив за шлагбаум, пішов поміж засіяними нивами й луками, не відчуваючи втоми, а тільки всією істотою своєю почував, що якийсь тягар спадає з душі моєї. Всі проїжджі дивилися на мене так привітно, от хіба тільки не віталися; усі були такі раді чогось, усі до одного курили сигари. І я був радий, як ще ніколи зо мною не траплялося. Наче я раптом опинився в Італії — отак дуже природа вразила мене, напівхворого городянина, який мало не задихнувся в міських стінах.