— Знаєте, чого я така рада? — сказала вона.— Така рада на вас дивитися? Так люблю вас сьогодні?
— Ну? — спитав я, і серце моє затремтіло.
— Я того люблю вас, що ви не закохалися в мене. Адже ж інший на вашому місці став би турбувати, настиритися, розохкався б, розхворівся, а ви такий милий!
Тут вона так стисла мою руку, що я мало не закричав. Вона засміялася.
— Боже! Який ви друг! — почала вона за хвилину дуже серйозно.— Та вас бог мені послав! Ну, що б зо мною було, якби вас не було тепер зо мною? Який ви безкорисливий! Як гарно ви мене любите! Коли я вийду заміж, ми будемо вельми дружні, більше, ніж як брати. Я вас любитиму майже так, як його... '
Мені стало в цю мить якось .страшенно сумно; однак щось схоже на сміх заворушилося в душі моїй.
— Ви в припадку,— сказав я,— ви боїтеся; ви думаєте, що він не прийде. і
, — Бог з вами! — відповіла вона.— Якби я була не така щаслива, я б, здається, заплакала від вашої невіри, від ваших докорів. А втім, ви навели мене на гадку й завдали мені довгу думу; та я подумаю потім, а тепер признаюся вам, що правду ви кажете. Еге! я якось сама не своя; я якось уся в чеканні' і відчуваю все якось занадто легко. Та годі, облишмо про почуття!..
В цей час зачулася хода і в темряві показався перехожий, що йшов назустріч нам. Ми обоє затремтіли; во? на мало не скрикнула. Я пустив її руку і зробив жест, наче хотів відійти. Та ми помилилися: це був не він.
— Чого ви боїтеся? Навіщо ви покинули мою руку?— сказала вона, простягаючи мені її знову.— Ну, що ж? Ми зустрінемо його разом. Я хочу, щоб він бачив, як ми любимо одне одного.
— Як ми любимо одне одного! — закричав я.
"О Настенько, Настенько! — подумав я.— Як багато ти сказала цим словом! Від такої любові, Настенько, часом холодіє на серці й важко стає на душі. Твоя рука холодна, моя гаряча, як вогонь. Яка сліпа ти, Настенько! О! яка нестерпна іноді щаслива людина! Але я не міг на тебе розсердитися!.."
Нарешті серце моє переповнилось.
— Слухайте, Настенько! — закричав я.— Знаєте, що зо мною було весь день?
— Ну, що, що таке? Розповідайте мерщій! Чого ж ви досі все мовчали!
— По-перше, Настенько, коли я виконав усі ваші доручення, віддав листа, був у ваших добрих людей, тоді... тоді я прийшов додому і ліг спати.
— Та й усе? — перебила вона засміявшись.
— Так, майже й усе,— відповів я, згнітивши серце, бо в очах моїх уже накипали дурні сльози.— Я прокинувся за годину до нашого побачення, але мовби й не спав. Не знаю, що було зо мною. Я йшов, щоб вам це все розказати, начеб час для мене зупинився, начеб одне відчуття, одне почування мусило лишитися в мені від цього часу навіки, начеб одна хвилина мала тривати цілу вічність і мовби все життя зупинилося для мене... Коли я прокинувся, мені здавалося, що якийсь музичний мотив, давно знайомий, десь колись чутий, забутий і солодкий, тепер згадувався мені. Мені здавалося, що він усе життя просився з душі моєї і аж тепер...
— Ой боже мій, боже мій! — перебила Настенька.— Як же це все так? Я не розумію ні слова.
— О Настенько! Мені хотілося якось переказати ъщ це дивне переживання...— почав я жалібним голосом," у котрому крилася ще надія, хоч вельми віддалена.
— Годі, перестаньте, годі! — заговорила вона, і в одну мить вона здогадалась, хитрунка!
Враз вона зробилася якась балакуча, весела, пустотлива. Вона взяла мене під руку, сміялась, хотіла, щоб і я теж сміявся, і кожне зніяковіле слово моє відгукувалося в ній таким дзвінким, таким довгим сміхом... Я починав сердитися, вона раптом пустилася кокетувати.
— Слухайте,— почала вона,— а мені трошки й досадно, що ви не закохалися в мене. Розберіть після цього людину! А все-таки, пане непохитний, ви не можете не похвалити мене за те, що я така проста. Я вам усе кажу, усе кажу, хоч би яка дурниця майнула мені в думці.
— Слухайте! Це одинадцята година, здається? — мовив я, коли розмірений звук дзвона загув з далекої міської-вежі. Вона раптом зупинилась, перестала сміятися й стала лічити.
— Так, одинадцята,— сказала вона, нарешті, боязким, нерішучим голосом.
Я зараз же розкаявся, що налякав її, змусив лічити години, і прокляв себе за припадок злості. Мені стало сумно за неї, і я не знав, як спокутувати свою провину. Я почав її втішати, вишукувати причини його відсутності, підводити різні доводи, докази. Нікого не можна було легше обдурити, як її, цієї хвилини, та й кожне такої хвилини якось радісно вислухує хоч би якусь розраду і раде-радісіньке, коли є бодай тінь виправдання.
— Та й смішно,— почав я, чимраз більше гарячкуючи й милуючись з незвичайної ясності своїх доказів,— та й не міг він прийти; ви й мене обдурили й захопили, Настенько, аж я лік часу загубив... Ви тільки подумайте: він ледве міг одержати листа; припустімо, йому не можна прийти, припустімо, він відповідатиме, то лист прийде не раніш, як завтра. Я по нього завтра, тільки почне-дніти, сходжу і зараз же дам знати. Припустіть, нарешті, тисячу ймовірностей: ну, його не було дома, коли прийшов лист, і він, може, його й досі не читав? Адже все може статися.
— Авжеж, авжеж! — відповіла Настенька.— Я й не подумала; звісно, все може статися,— вона казала, цілком ніби погоджуючись, але в голосі, як досадний дисонанс, чулася якась інша, віддалена думка.— Ось що ви зробіть,— мовила вона,— ви підіть завтра якнайраніше, і коли одержите щось, зараз же повідомте мене. Ви ж знаєте, де я живу? — І вона почала повторювати мені свою адресу.
Потім вона раптом стала така ніжна, така несміла зо мною... Вона, здавалося, слухала уважно, що я казав їй; та коли я щось спитав її, вона промовчала, зніяковіла й відвернула від мене голівку. Я заглянув їй в очі — так і є: вона плакала.
— Ну чи ж можна, чи ж можна? Ой, яка ви дитина! Яка дитячість!.. Годі!
Вона спробувала усміхнутися, заспокоїтися, але підборіддя її тремтіло і груди все ще колихалися.
— Я думаю про вас,— сказала вона мені після хвилинного мовчання,— ви такі добрі, що я була б кам'яна, коли б не відчувала цього... Знаєте, що мені спало* оце на думку? Я вас обох порівнювала. Чому він — не ви? Чому він не такий, як ви? Він гірший за вас, хоч я й люблю його більше, ніж вас.