— Вибачте, не буду, в мене з язика зірвалося; але як же ви хочете, щоб такої хвилини не було бажання...
— Сподобатися, чи що?
— Еге ж; та будьте, бога ради, будьте добрі. Подумайте, хто я! Мені ж ось двадцять шість років уже, а я нікого ніколи не бачив. Ну, як же я можу добре говорити, вправно й до речі? Вам же буде вигідніше, коли все буде відверто, не приховано... Я не вмію мовчати, коли серце в мені говорить. Ну, та все одно... Чи повірите, жодної жінки, ніколи, ніколи! Жодного знайомства! І тільки мрію кожного дня, що, врешті, колись зустріну кого-небудь. Ой коли б ви знали, скільки разів я був отак закоханий!..
— Та як же, в кого ж?..
— А ні в кого, в ідеал, у ту, котра присниться вві сні. Я створюю в мріях цілі романи. О, ви мене не знаєте! Правда, не можна ж без того; я стрічав двох-трьох жінок, та які вони жінки? Це все такі хазяйки, що... Але я вас насмішу, я розповім вам, що кілька разів думав заговорити, так, запросто, до якоїсь аристократки на вулиці, звісно, коли вона сама; заговорити, звичайно, боязко, шанобливо, палко; сказати, що гину в самотині, щоб вона не відганяла мене, що нема засобу пізнати хоч будь-яку жінку; переконати її, що це навіть обов'язок жінки не відкинути несмілого благання такої нещасної людини, як я. Що, нарешті, і все, чого я вимагаю, це тільки — сказати мені якихось два слова братніх, із співчуттям, не відігнати мене з першого кроку, повірити мені на слово, вислухати, що я казатиму, посміятися з мене, якщо схоче, подати мені надію, сказати мені два слова, тільки два слова, а далі нехай би ми з нею хоч і ніколи не зустрілися!.. Але ви смієтеся... Втім, я на те й кажу...
— Не досадуйте; я сміюся з того, що ви самі собі ворог, і якби ви спробували, то вам і пощастило б, може, хоч би й на вулиці діялося; чим простіше, тим краще... Жодна добра жінка, якщо тільки вона не дурна, а надто не сердита на щось тієї хвилини, не зважилася б відіслати вас без цих двох слів, про які ви так несміло благаєте... А втім, що я! Звичайно, визнала б вас за божевільного. Я ж судила по собі. Сама-бо я багато знаю, як люди на світі живуть!
— О, дякую вам,— закричав я,— ви не знаєте, що ви для мене тепер зробили!
— Добре, добре! Але скажіть мені, з1 чого ви довідалися, що я така жінка, з якою... ну, яку ви вважали гідною... уваги й дружби... одно слово, не хазяйка, як ви звете. Чому ви зважилися підійти до мене?
— Чому? Чому? Але ж ви були самі, той добродій занадто сміливий, тепер ніч: погодьтеся самі, що це обов'язок... !
— Ні, ні, ще перше, там, на тому боці. Ви ж хотіли підійти до мене? і
— Там, на тому боці? Алеія, далебі, не знаю, як відповідати; я боюся... Знаєте, я сьогодні був щасливий; я йшов, співав; я був за містом; в мене ще ніколи не бувало таких щасливих хвилин. Ви... мені, може, здалося... Ну, пробачте мені, якщо я нагадаю: мені здалося, що ви плакали, і я... я не міг чути цього... в мене стиснулося серце... О боже мій! Ну, та невже ж я не міг відчути туги за вас? Невже ж гріх було відчути до вас братнє співчуття?.. Вибачте, я сказав співчуття... Ну, та, одно слово, невже я міг образити вас тим, що мимохіть схотілося мені до вас підійти?..
— Облиште, годі, не кажіть,— мовила дівчина, потупившись і стиснувши мою руку.— Я сама винна, що заговорила про це; але я рада, що не помилилася в вас... Та ось уже я дома; мені треба сюди в провулок; тут два кроки... Прощайте, дякую вам...
— То невже ж, невже ми більше ніколи не побачимось?.. Невже це так і лишиться? •
— Бачите,— мовила, сміючись, дівчина,— ви хотіли спершу тільки двох слів, а тепер... А втім, я вам нічого не скажу... Може, й зустрінемось...
— Я прийду сюди завтра,— сказав я.— О, простіть мене, я вже вимагаю...
— Еге, ви нетерплячі... ви майже вимагаєте...
— Послухайте, послухайте! — перебив я її.— Простіть, якщо я знову скажу вам щось таке... Але ось що: я не можу не прийти сюди завтра. Я мрійник; у мене так мало справжнього життя, що я такі хвилини, як цю, як тепер, лічу так рідко, що не можу не повторювати цих хвилин у мріях. Я мріятиму про вас цілу ніч, цілий тиждень, весь рік. Я неодмінно прийду сюди завтра, саме сюди, на це ж місце, саме о цій годині, і буду щасливий, пригадуючи вчорашнє. Вже це місце миле мені. В мене вже є два-три такі місця в Петербурзі. Я навіть один раз заплакав, згадуючи, як ви... Звідки знати, може, й ви, десять хвилин тому, плакали, згадуючи... Але простіть мене, я знову забувся; ви, може, колись були тут особливо щасливі...
— Гаразд,— сказала дівчина,— я, певно, прийду сюди завтра, теж о десятій годині. Бачу, що я вже не можу вам заборонити... Ось яка річ: мені треба бути тут; не подумайте, щоб я вам призначала побачення; я попереджаю вас, мені треба бути тут для себе. Але от... ну, я вже вам просто скажу: це буде нічого, якщо й ви прийдете; по-перше, можуть знову бути неприємності, як сьогодні, та це набік... одно слово, мені просто хотілося б вас бачити... щоб сказати вам два слова. Тільки, бачите, ви не осудите мене тепер? Не подумайте, що я так легко призначаю побачення... Я б і не призначила, якби... Та нехай це буде моя таємниця! Тільки наперед уговор...
— Уговор! Кажіть, скажіть, скажіть усе заздалегідь; я на все згоден, до всього готовий,— скрикнув я в захваті,— я відповідаю за себе — буду слухняний, шанобливий... ви мене знаєте...
— Саме тому, що знаю вас, і запрошую вас на завтра,— мовила, сміючись, дівчина.— Я вас достеменно знаю. Але глядіть приходьте з умовою; по-перше (тільки, будь ласка, зробіть, що я попрошу,— бачите, я кажу відверто), не закохуйтеся в мене... Цього не можна, запевняю вас. На дружбу я готова, ось вам рука моя... А закохатися не можна, прошу вас!
— Присягаюся вам,— закричав я, схопивши її ручку.
— Годі, не присягайтеся, я ж бо знаю, ви здатні спалахнути, як порох. Не судіть мене, якщо я так кажу. Коли б ви знали... В мене теж нікого нема, з ким би мені можна було слово мовити, в кого б поради спитати. Звичайно, не на вулиці ж шукати порадників, та ви виняток. Я вас так знаю, наче ми двадцять років уже були друзями... Правда ж, ви не зрадите?..
— Побачите... тільки я не знаю, як я вже доживу хоч добу.