все... про роль поета, спершу невизнаного, а потім увінчаного; про дружбу з Гофманом; Варфоломіївська ніч, Діана Верной, геройська роль при здобутті Казані Іваном Васильовичем, Клара Мовбрай, Євфія Денс, собор прелатів і Гус перед ними, повстання мертвих у Роберті (пам'ятаєте музику? Кладовищем тхне!), Мінна і Бренда, битва при Березині, читання поеми у графині В—Ї-Д—ї, Дантон, Клеопатра еі ОБІІ атапіі *, домик у Коломні, свій куточок, а поруч любе створіння, яке слухає вас зимового вечора, розкривши ротика й оченята, як слухаєте ви тепер мене, моє маленьке ангелятко... Ні, Настень-ко, що йому, що йому, сласному неробі, в тому житті, в яке нам так хочеться з вами? Він думає, що це бідне, жалюгідне життя, не передбачаючи, що й для нього, може, колись проб'є сумна година, коли він за один день цього жалюгідного життя віддасть усі свої фантастичні роки, та ще й не за радість, не за щастя віддасть, і вибирати не схоче в ту годину журби, каяття й безборонного горя. Але поки ще не настав він, цей грізний час,— герой наш нічого не бажає, бо він вище бажань, бо з ним усе, бо він пересичений, бо він сам художник свого життя і творить його собі щогодини за новою сваволею. І так же легко, так природно створюється цей казковий, фантастичний світ! Неначе й справді це все не примара! Далебі, ладен вірити іноді, що все це життя не збудження чуттів, не міраж, не омана уяви, а що воно таки дійсне, справжнє, існуюче! Чому ж, скажіть, Настенько, чому ж у такі хвилини утруднюється віддих? Чому ж, якимись чарами, якимсь незнаємим свавіллям, прискорюється пульс, бризкають сльози з очей мрійника, горять його бліді, зволожені щоки й такою непереборною відрадою сповнюється все існування його? Чому ж цілі безсонні ночі збігають, як одна мить, у невичерпній веселості й щасті, і коли зоря блисне рожевим променем у вікна і світанок освітить похмуру кімнату своїм сумнівним фантастичним світлом, як у нас, у Петербурзі, наш мрійник, втомлений, змучений, кидається на ліжко й засинає в завмираннях від захвату свого хворобливо-зворушеного духу й з таким томливо-солодким болем у серці? Так, Настенько, обманешся й мимохіть зачужа повіриш, що пристрасть справжня, щира хвилює душу його, мимохіть повіриш, що є живе, відчутне на дотик у його безплотних мріях! І яка ж омана — ось, наприклад, кохання зійшло в його груди з усією невичерпною радістю, 1 та їі коханці (італ.).
з усіма томливими муками... Тільки гляньте на нього ї переконаєтесь! Чи повірите ви, люба Настенько, дивлячись на нього, що він справді ніколи не знав тієї, котру він так кохав у своїй нестямній {мрії? Невже він бачив її тільки в самих знадливих примарах і йому тільки снилася ця пристрасть? Невже й." справді не пройшли вони руч-об-руч стільки років свога життя — самі, вдвох, відкинувши весь світ і з'єднавши кожне свій світ, своє життя з життям друга? Невже не вона, пізньої години, коли настала розлука, не вона лежала, ридаючи й нудьгуючи, на грудях його, не чуючи бурі, що розбурхалася під суворим небом, не чуючи вітру, котрий зривав і заносив сльози з чорних її вій? Невже все це була мрія — і цей сад, сумний, занедбаний і дикий, з доріжками, зарослими мохом, самотній, понурий, де вони так часто ходили вдвох, надіялися, тужили, кохали, кохали одне одного так довго, "так довго й ніжно"! І цей химерний прадідівський дім, де жила вона стільки часу самітно й журно, з старим, понурим чоловіком, завжди мовчазним і жовчним, котрий лякав їх, полохливих, як дітей, що сумно й боязко таїли одне від одного кохання своє? Як вони мучились, як боялися вони, яке невинне, чисте було їхнє кохання і які (звісно ж, Настенько) лихі були люди! І боже мій, невже не її зустрів він згодом, далеко від берегів своєї батьківщини, під чужим небом, південним, гарячим, у дивному вічному місті, в блиску балу, при громі музики, в палаццо (неодмінно в палаццо), потонулому в морі вогнів, на цьому балконі, повитому миртом і трояндами, де вона, впізнавши його, так квапливо зняла свою маску і, прошепотівши: "Я вільна", затремтівши, кинулась у його обійми, і вони, скрикнувши від захвату, пригорнувшись одне до одного, вмить забули й горе, й розлуку, і всі муки, і похмурий дім, і старого чоловіка, і понурий сад на далекій батьківщині, і лавку, на якій, з останнім палким поцілунком, вона вирвалася із занімілих у розпачливій муці обіймів його... О, погодьтеся, Настенько, що схопишся, зніяковієш і почервонієш, як школяр, котрий допіру запхав у кишеню вкрадене з сусіднього садка яблуко, коли який-небудь довготелесий, здоровий хлопець, веселун і балясник, ваш незваний приятель, відчинить ваші двері й крикне, мов нічого не було: "А я, брат, сю хвилину з Павловська!" Боже мій! Старий граф умер, настає невимовне щастя,— а тут люди приїздять з Павловська!
Я патетично замовк, скінчивши мої патетичні вигуки.
Пам'ятаю, що мені страшенно хотілося якось через силу зареготати, бо я вже відчував, що в мені заворушилось якесь вороже бісеня, що мені вже починало перехоплювати горло, посмикувати підборіддя та що дедалі більше зволожувалися очі мої... Я сподівався, що Настенька, яка слухала мене, розкривши свої розумні оченята, зарегоче всім своїм дитячим, нестримно-веселим сміхом, і вже жалкував, що зайшов далеко, що даремно розповів те, що давно вже накипіло в моєму серці, про що я міг говорити як по-писаному, бо давно вже я виготував над самим собою вирок, і тепер не втримався, щоб не зачитати його, признатися, не сподіваючись, що мене зрозуміють; та, на мій подив, вона промовчала, трохи згодом злегка потисла мені руку і з якимсь боязким співчуттям спитала:
— Невже ви й справді так прожили все своє життя?
— Все життя, Настенько,— відповів я,— все життя і, здається, так і скінчу!
— Ні, цього не можна,— сказала вона турботно,— цього не буде; так, чого доброго, і я проживу все життя біля бабусі. Послухайте, а знаєте ви, що це зовсім негарно так жити?
— Знаю, Настенько, знаю! — скрикнув я, не стримуючи більше свого почуття.— І тепер знаю ліпше, ніж будь-коли, що я змарнував усі свої найкращі роки! Тепер я це знаю і відчуваю болючіше від усвідомлення, що сам бог послав мені вас, мого доброго ангела, щоб сказати мені це й довести. Тепер, коли я сиджу біля вас і розмовляю з вами, мені вже й страшно подумати про майбутнє, бо в майбутньому — знову самотність, знову це затхле, непотрібне життя; і про що мріяти буде мені, коли я вже наяву біля вас був такий щасливий! О, будьте благословенні ви, люба дівчино, за те, що не відтрутили мене з першого разу, за те, що я можу вже сказати, що жив хоч два вечори в моєму житті!