Наприкінці літа у Великих Сорочинцях збирається традиційний ярмарок. Той самий, вірніше, далеке відлуння того, давно відшумілого, що його образ залишив для нас Микола Васильович Гоголь. Унизу курна земля, в пилюку розбита тисячами ніг, а вгорі над людьми — сяючі небеса серпня! З давніх-давен під цим небом вирувало прибране у форму ярмарку народне життя, вершився торг, спалахували бійки та комерційні чвари, і веселощі бризкали увсібіч — вічні неперебутні веселощі ярмарку... Спудеї перекидалися жартами з миргородськими бублейницями, вертеп розважав людей раєм та пеклом, молодий Гоголь ходив між ятками, тоненький, з тоненькою паличкою, всміхався, загледівши якусь ярмаркову сценку, а може, й тоді вже плекав у душі клятвенно-урочисту юнацьку думу: "...Я поклялся ни одной минуты короткой жизни своей не утерять, не сделав блага".
Звичайно, все тут сьогодні інакше. Дьогтю не продають, не височіють посеред ярмарку навалені горою дерев'яні колеса, що їх споконвіку робили місцеві майстри-бондарі, не побачиш ні прядки, ні ступи, ні хомута, багато що з колишніх ужиткових речей назавжди відійшло в минувшину... А ось без знаменитої гоголівської Хіврі ярмарок не обійшовся. Поволі рухається вподовж ярмаркового майдану розлогий віз, запряжений волами, сірими, круторогими,— де їх і добуто в наш час,— а посеред воза на сіні з царською величавістю сидить вона, Хівря, лузає насіння, суворо покрикує на юрмисько молодих чортів, що всі в чорному, з цапиними, як у Мефістофеля, борідками, супроводять її дерев'яну колісницю. В густо нарум'яненій гоголівській героїні ярмарковий люд, веселіючи, впізнає артистку народного театру з Миргорода, свою роль вона веде, видно, не вперше, так само і в образах Рудого Панька, в бурсаках та інших гоголівських персонажах, що цілим юрмиськом бредуть за возом, виступають вже добре знайомі публіці учасники місцевої художньої самодіяльності. Мовби доповнюючи театралізоване видовище, з'являється кілька молодих циган, декому й вони здаються загримованими учасниками лицедійства, одначе, ні, вони справжні, без гриму, і, звичайно, ні шатра, ні коней при них,— сюди, на ярмарок, вони приїхали на таксі.
Усе тут є, чому годиться бути на ярмарку: торгові ряди, рундуки, павільйони з крамом, є в кінці ярмаркової площі й баштан з куренем, де продають мелітопольські та херсонські кавуни, і вирощені на полтавських полях запашисті диньки сорту "колгоспниця". Вабить око різ-нобарв'я керамічного посуду, що грає, вилискує, розвішаний на пакіллі тинів та на високих тичинах, щоб далеко було видно роботу опішнянських майстрів.
Сонце припікає, вітерець не дмухне, повітря налите в'язкою спекою... Десь аж ген за натовпами якусь солом'яну крівлю увінчує лелече гніздо й сліпучо біліє над ним бутафорський лелека на одній нозі... Там корчма, оздоблена голубими віконницями, різними декоративними мальовками, а поруч веселить публіку діючий манекен — ще один гоголівський герой, якому вареники самі стрибають до рота...
Протиснешся крізь людську веремію і вже назустріч лунає збуджений переклик енергійних кооператорів: звідкись вони привезли вантажною машиною свої уці-нені залежані піджаки і саме викидають їх жужмом із кузова, сподіваючись, видно, що в Сорочинцях і такий товар розметуть, що і їм,— не зблизька, видно, прибулим,— тут усміхнеться щастя...
— Дорогесенькі, по чім же ваші піджаки?
— Останній крик моди... тридцятих років!
— Та й багато ж їх у вас — і міль не переїла!.. Діло ділом, а головне, що панує тут всюди атмосфера
невимушеності, розкутості, веселого, доброго людського спілкування. Ярмаркові цьому притаманне щось фестивальне, святкове. На кожному кроці виявляє себе тут народна вигадка, гумор, дотепність; сьогочасне й давня традиція раз у раз химерно переплітаються. Ось виструнчився серед ярмаркового майдану височезний, гладенький, мов корабельна щогла, стовп для випробу молодечої спритності. Будь-хто з бажаючих, здебільшого колгоспні гартовані хлопці, роздягнувшись до плавок, то один, то другий силкуються, під вигуки заохочень та гомін численних болільників, добутись до самого вершечка цієї щогли, де найудатнішого чекає приз ярмарку — гітара, або чоботи, або ще якась зовсім не копійчана річ, чи, навпаки, дістануться тобі регіт та дошкульні насмішки глядачів, якщо ти виявився незграбним і десь від середини стовпа, на очах у всіх скапітулювавши, мішком посунувся вниз. Тут сміх та регіт, а десь там гучномовець рекламує товари (здається, оті самі піджаки), а на другім полюсі ярмарку з-під віття плакучих верб уже долинає пісня... Так, так: і ярмарок, і фестиваль талантів, і спортивні змагання — все тут переплелось, все злилось у соковиту радісну картину життя.
А втім, ярмарок не тільки торгує, жартує та розважається, почуєш тут і серйозні розмови, скажімо, претензії до меліораторів — будь вони при цьому присутні, можливо, й на користь пішла б їм відверта народна критика. Суть її в тому, що не по-господарськи ставляться озброєні могутньою технікою меліоратори до малих річок, випрямляють їх під лінійку, і як наслідок — там, де недавно була жива річка з її складним живим організмом, сьогодні по осушеній заплаві тягнеться, буває, лише похмура дренажна канава... Проблема з наболілих, хвилює вона людей. Знайомі голови колгоспів обступили серед машин якогось товариша, видно, компетентного, притискають його, пузатенького, аж до крила закіптюженої "Волги":
— Осушили ось нам заплаву Хоролу, доосушува-лись, що без води людей зоставили... Гірка наука, та не зважають на неї, те ж саме роблять тепер з річкою Оржицею, а там уже й на Удай поглядають...
— Пора, пора б як слід подбати про малі річки! Не в канави їх перетворювати, а, навпаки, розчищати, поглиблювати русла, рятувати ці життєдайні артерії для народного господарства.
Барвисті каруселі, навіси, ятки, шатра — далеко все це рябіє під небом ярмарку.
Череди легкових машин блищать попід садками на стоянках, а з шляху з'їжджають вже інші, кудись продираються, сигналять... Гуде, клекоче казан ярмарку, гамір його не вщухає; коні, правда, не іржуть, галасу перекупок не чути, а пісня звідкись розлунює все дужче...