— Хочете з своїми попрощатись? — сухо кинув пристав.
— Ні, не хочу! — поспішно відповів Вадим, хапливо натягаючи на голову свій картузок. — Я готовий.
— Ми вийдемо й чекатимем вас надворі, ви можете піти й попрощатись... — ще сухіще запропонував пристав.
Вадим на хвилинку завагався, неймовірно зиркаючи на його. Але зараз же хитнув головою й проговорив:
— Ні, ми можемо вже йти.
— Як хочете.
Зачинивши за собою двері й обійшовши по подвіррю кільки кроків, Вадим ще раз озирнувся. У вікні кімнати, в якій лежали батько і брат, було темно.
— Значить, у тюрму, пане пристав? — голосно, немов аж весело, спитав Вадим.
Пристав, пихкаючи збоку в темноті цигаркою, відповів:
— Ні, спочатку в участок.
І, помовчавши, з цікавостю спитав:
— Ви, здається, задоволені?
— Розуміється! — скрикнув Вадим. — Казенна кватира! Їжа, кімната, а потім і одежу дадуть. Може, б ви мені цигарку дали? Спішив і забув свої на столі. Дуже курить хочеться.
Пристав охоче виняв портсігар і підніс його Вадимові. Вадим зупинився, а за ним зупинилась серед темного подвірря вся юрба. Закуривши, він подякував, загорнувся щільніще в плащ і сказав:
— От тепер і в дорогу. А ночі тепер здорово холодні! В який участок поїдемо? Камери топлені там?
— Топлені, не бійтесь. Салахневич, екіпаж! Прошу тут зупинитись.
Вадим зупинився. Улиця була мертво порожня. Жовтою рідкою пунктірною лінією тягнулись по обидва боки лихтарі, все понижуючись, і ті, що були далеко-далеко, здавалось, лежали просто на землі.
Недалеко стояла бричка, а за нею трохи далі — автомобіль. По знаку Салахневича бричка з грохотом підкотила до воріт, біля яких стояла вся юрба.
— Тікать не будете? — напівжартівливо спитав пристав у Вадима, підштовхуючи його сідать. — Можна нам удвох їхать?
— О, прошу! — готовно відповів Вадим. — Хоч самого пустіть, доїду благополучно до самого у частку.
— Так? Гм!.. Ну, коли так, то ти, Салахневич, можеш іти пішки. Одпусти всіх по містах... Рушай, звощик!
Вадим злегка підвівся й через тин подивився до помешкання батьків. Чи там темно було, чи не видно було за тином вікон, але Вадим ніякого світла в тім напрямі не побачив.
— Участок недалеко? — спитав він весело.
— Десять хвилин, не більше.
Пристав поклав собі під ноги прокламації й, штовхнувши Вадима, ввічливо проговорив:
— Вибачте, будь ласка!
— Прошу дуже! — так само ввічливо відповів Вадим, одсовуючи свої ноги вбік.
Раптом несподівано десь збоку чийсь жіночий голос крикнув:
— Науме Федоровичу! На хвилинку.
Вадим здивовано озирнувся по улиці, — нігде не було ні душі. І тут же помітив у дверцях автомобіля, з яким саме порівнялась бричка, невиразний сілует людської постаті, власне ясну пляму лиця.
І зразу після цього впізнав голос — Тепин!
— Звощик! Стій! — торкнув пристав у спину візника. Бричка стала.
З автомобіля вистрибнула Тепа, закутана в велику темну хустку. Підбігши до брички, вона поспішно проговорила:
— Науме Федоровичу! Можна?
— Прошу! Прошу! — хапливо одповів Наум Федорович і, повернувшись до Вадима, сказав:
— З вами хотять поговорить. Ви можете злізти й одійти собі вбік. Я почекаю.
Вадим потрохи почав розуміти все, що видавалось таким чудним у цім арешті.
— Вадиме Трохимович! На два слова, — голосно сказала Тепа, зазираючи до його з— за колін пристава.
Вадим трошки посидів, не знаючи, що сказать, потім помалу зліз і пішов круг брички до Тепи. Вона схопила його за плащ і одтягла вбік.
— Слухай, ми зараз же сядемо з тобою в автомобіль і поїдемо до мене. Хочеш? — зупиняючись і впиваючись в його очима, які в темноті здавались надзвичайно великими й глибокими, гарячим схвильованим шопотом сказала Тепа. І невідомо для чого злегка потягнула його за плащ.
Вадим мовчав, слабо посміхаючись.
— І що буде? — нарешті якимсь непевним тріснутим голосом спитав він.
— І буде те, що повинно буть! — сильно й немов з гнівом проговорила Тепа.
— Себто?
— Себто будеш моїм...
Очевидно, тон Вадимового голоса надав їй і сеї сили, й гніву.
— Ага. Значить, це ти мене арештовуєш? — по паузі й помалу спитав Вадим,
— Це не важно. Ти хочеш? Хочеш?
Вадим, нічого не відповідаючи, дуже поволі повернувся й, ледве посуваючись, важко пішов до брички.
— Вадиме! — вхопила його ззаду за плече Тепа. — Не роби дурниць! Чуєш?
Вадим зупинився й, повернувшись, тихо сказав:
— Це ти наказала приставу, щоб він старих і брата не чіпав?
— Я. Вадиме, послухай...
— Ну, спасибі, Тепа. За це спасибі. Од душі дякую. А з тобою не піду. Прощай.
І, круто відвернувшись, хутко підійшов до брички, вискочив і веселим, майже радісним голосом проговорив:
— Ну, вже поговорили! Можна й далі, ваше високородіє. Катай, звощику! Та швидче, голубчику, я змерз і спати хочу.
"Їхнє високородіє" здивовано подивилось на Вадима, озирнулось на Тепу й, видно, нічого не розуміло.
— Ну, звощику? Ваше високородіє, та прикажіть же йому везти нас. Я в тюрму хочу. "Високородіє" зрозуміло.
— Прошу мені тут без патякання! Рушай, ти, сидиш!
І поліцай кінцем шаблі злісно пхнув у спину звощика. Той злякано зашарпав віжками й почав підганяти конячинку.
Хвилини через три їх перегнав автомобіль. Він спочатку йшов зовсім тихо, наче хотів, щоб його догнала бричка, потім раптом, ніби обурений, шарпнувся вперед, люто зарявкав ріжком і з скаженою силою понісся по улиці.
Вадим усміхнувся, підняв комір пальта й зручніще вмостився поруч з набурмосеним, лютим на когось приставом.
Кінець.