ЧУДАСІЯ
Електричка стрімко вилетіла з-за повороту і, стишуючи хід, плавно зупинилася біля перону. З переднього вагона вийшли дві жінки. Вони поставили на землю свої валізи і озирнулися.
На пероні було безлюдно. Лише за вікнами, в залі чекання, маячіло декілька пасажирів, та біля дверей багажного відділення про щось розмовляли залізничники. Трохи далі, за станцією, починався сосновий ліс. Неширока піщана дорога розсікала його надвоє. Вела вона до дитячого лісового санаторію. Про те сповіщав напис на диктовій стрілці, що була прибита до телеграфного стовпа.
Жінки трохи постояли, потім взяли свої валізи і рушили по тій дорозі.
Спочатку вони йшли мовчки. Лише тоді, коли станція зникла за кущами, одна з них озвалася:
— Здається, ми з вами десь зустрічалися.
— Атож, — згодилася інша жінка і привітно посміхнулася. — Ми бачилися в лісовому санаторії. Ви тоді приїхали зі своїм сином. Коли не помиляюся, його звуть Сергійком.
— Звідкіля ви це знаєте? — здивувалася Сергійкова мати. — Адже ми бачилися лічені хвилини.
— Ну то й що? У мене пам'ять гарна. До того ж, Оля, моя донька, весь час згадує про нього в своїх листах. З тих листів я зрозуміла, що наші діти дружать між собою.
— Он воно як, — відказала на те Сергійкова мати і дістала з валізи парасольку, бо саме почав накрапати дрібний дощик. — Що ж, я рада познайомитися з вами.
— Я теж. Оля писала, що Сергійко їй дуже допоміг.
Іти і розмовляти було куди приємніше, ніж іти і мовчати. Та й дорога тоді здається набагато коротшою.
— Цікаво, чим же це Сергійко допоміг вашій Олі? — запитала Сергійкова мати.
— Поки що не знаю. Оля обіцяла розповісти про все тоді, коли я приїду.
— Атож, незабаром ми їх побачимо, — згодилася Сергійкова мати. — Отоді і поговоримо про все. А завтра я, напевно, заберу Сергійка додому.
Тієї ж миті за кущами, що густо поросли обабіч дороги, почулося чиєсь глузливе пирхання. Проте мами так захопилися розмовою, що не звернули на те ніякої уваги.
— Аби ви знали, скільки я пережила через Олю, — говорила Олина мати. — Вона, знаєте, змалку була хворобливою. А після смерті батька... Ну, гаразд. Коли не помиляюся, зараз буде галявина, а звідтіля до санаторію вже рукою подати.
І справді, через кілька хвилин обидві жінки вийшли на галявину, що густо поросла ожиною. Проте замість дитячого санаторію вони побачили... залізничну станцію, від якої щойно відійшли.
Матері розгублено переглянулися.
— Бути цього не може! — сказала Олина мама. — Ми ж з вами весь час ішли тільки вперед, так? Ми ж з вами нікуди не збочували, правильно?
— Але, як бачите, перед нами станція, — відказала Сергійкова мати. — Мабуть, ми з вами так заговорилися, що й не помітили, як повернули назад. Але як це ми могли зробити?
Вони знову рушили по дорозі, що вела до лісового санаторію. Тепер матері вже не розмовляли, а уважно дивилися собі під ноги.
Та через деякий час вони знову опинилися перед будівлею залізничної станції.
— Нічого не розумію, — розвела руками Сергійкова мати. — Я ж тут стільки разів бувала!
Вона зупинила залізничника, що поспішав у своїх справах, і запитала:
— Ви не скажете, як нам дістатися до лісового санаторію?
— Ідіть прямо й прямо, — відповів залізничник і показав на дорогу, по якій вони вже двічі пройшли. — Все прямо і нікуди не звертайте.
— Даруйте, ми так і робимо, — у відчаї сказала Олина мама. — Та щоразу повертаємося назад. Ніби нас навмисно хтось водить по колу. Може, тут почалися якісь ремонтні роботи? Чи, може, з'явилася інша дорога?
Залізничник підозріло поглянув на неї. Йому, певно, здалося, що над ним жартують.
— Немає тут ніяких ремонтних робіт, — сухо відказав він. — І дорога до санаторію лише одна — ось ця.
Залізничник ще раз вказав на неї і подався до перону.
Тепер обидві матері йшли так обережно, ніби під їхніми ногами було заміноване поле.
— Боюсь, що ми знову опинимося біля станції... — мати Олі чомусь перейшла на шепіт.
Але на цей раз вона помилялася. Залізничної станції і близько не було. Та від того матерям легше не стало, бо дорога раптом почала ділитися на дві вузенькі стежки, що до того ж вели в різні боки.
— От і вір після цього залізничникам, — сказала вкрай засмучена Сергійкова мати. — Хоча, зрештою, — додала вона по паузі, — вони тут ні при чому. То, мабуть, з нами щось коїться.
— Я теж так думаю, — згодилася Олина мати. — Але давайте візьмемо себе в руки і підемо далі.
— Підемо, — згодилася Сергійкова мати. — Але якою стежкою?
Олина мати замислилася. Потому показала на стежку, що вела праворуч.
— Гадаю, нам треба іти по ній, — сказала вона.
— Помиляєтеся, — м'яко заперечила Сергійкова мати. — Я переконана, що нам треба йти оцією стежкою.
І вона показала на стежку, що вела ліворуч.
Вони ще трохи посперечалися і врешті вирішили іти кожна своєю дорогою.
Та незабаром матері зустрілися знову. Виявляється, вони ішли назустріч одна одній по круговій дорозі.
— Не знаю, що тепер і думати, — тремтячим голосом призналася Олина мати. — Облуда якась. Чаклунство.
— Здається, ви маєте рацію, — згодилася Сергійкова мати. — Що ж нам тепер робити?
Зненацька їй здалося, ніби позад неї хтось тихо проказав: "Ідіть, звідкіля прийшли..." Сергійкова мати здригнулася з несподіванки і швидко озирнулася. Проте нікого не побачила. Одні лише кущі непорушне стояли перед нею. А за ними — ліс.
— Ви нічого не чули? — уривчастим голосом запитала вона Олину маму.
— Нічого... Ой, гляньте-но сюди!
За кілька кроків від них височів могутній дуб з великим дуплом під нижньою гілкою. І в цьому дуплі сидів дивний птах. Кліпаючи круглими очима, він пильно вдивлявся в жінок. Його гострий, мов кіготь, дзьоб то відкривався, то закривався. Складалося враження, ніби птах намірявся щось сказати, проте в останню мить передумував.
— Пугач... — прошепотіла Олина мати. — Виходить, ми забралися в лісові нетрі. Я чула, що пугач живе вдалині від людей.
Пугач хитнув головою, мовби згоджувався зі словами Олиної матері, і зненацька зареготав моторошним голосом. Потому поважно розпростер широкі крила і поплив між деревами.
Дощ начебто припинився. Проте натомість на землю опустився такий густий туман, що неможливо було розгледіти навіть пальці витягнутої руки...