КОМЕДІЯ В ЧОТИРЬОХ ДІЯХ
ДІЙОВІ ОСОБИ
Ірина Миколаївна Аркадіна, по чоловікові Треплєва, актриса.
Костянтин Гаврилович Треплев, її син, парубок.
Петро Миколайович Сорін, її брат.
Ніна Михайлівна Зарічна, молода дівчина, дочка багатого поміщика.
Ілля Опанасович Шамраєв, поручик у відставці, керуючий у Соріна.
Поліна Андріївна, його дружина.
Маша, його дочка.
Борис Олексійович Тригорін, белетрист.
Євген Сергійович Дорн, лікар.
Семен Семенович Медведенко, вчитель.
Яків, працівник.
Кухар.
Покоївка.
Дія відбувається в садибі Соріна. — Між третім і четвертим дією проходить два роки.
ДІЯ ПЕРША
Частина парку в маєтку Соріна. Широка алея, що веде за напрямку від глядачів в глибину парку до озера, загороджена естрадою, нашвидку збитій для домашнього спектаклю, так що озера зовсім не видно. Ліворуч і праворуч біля естради чагарник. Кілька стільців, столик.
Тільки що зайшло сонце. На естраді за опущеним завісою Яків та інші працівники; чути кашель і стукіт. Маша і Медведенко йдуть зліва, повертаючись з прогулянки.
Медведенко. Чому ви завжди ходите в чорному?
Маша. Це траур за мого життя. Я нещасна.
Медведенко. Чому? (В задумі.) Не розумію... Ви здорові, батько у вас хоч і небагатий, але з достатком. Мені живеться набагато важче, ніж вам. Я отримую всього 23 рубля на місяць, та ще віднімають з мене эмеритуру, а все ж я жалоби не ношу. (Сідають.)
Маша. Справа не в грошах. І бідняк може бути щасливий.
Медведенко. Це в теорії, а на практиці виходить так: я, та мати, та дві сестри та братик, а платні всього 23 рубля. Адже є і пити треба? Чаю і цукру треба? Тютюну треба? Ось тут і крутись.
Маша (озираючись на естраду). Скоро почнеться спектакль.
Медведенко. Так. Грати буде Зарічна, а п'єса твори Костянтина Гавриловича. Вони закохані один в одного, і сьогодні їх душі зіллються в прагненні дати один і той же художній образ. А у моєї душі і у вашої немає спільних точок дотику. Я люблю вас, не можу від туги сидіти вдома, щодня ходжу пішки шість верст сюди та шість назад і зустрічаю один лише индифферентизм з вашого боку. Це зрозуміло. Я без коштів, сім'я у мене велика... Яка охота йти за людину, якій самому їсти нічого?
Маша. Дрібниці. (Нюхає тютюн.) Ваша любов чіпає мене, але я не можу відповідати взаємністю, от і все. (Простягає йому табакерку.) Одолжайтесь.
Медведенко. Не хочеться.
Пауза.
Маша. Душно, повинно бути, вночі буде гроза. Ви всі філософствуєте або говорите про гроші. По-вашому, немає більшого нещастя, як бідність, а по-моєму, в тисячу разів легше ходити в лахмітті і жебрати, ... Втім, вам не зрозуміти цього...
Входять праворуч Сорін і Треплев.
Сорін (спираючись на ціпок). Мені, брате, в селі якось не того, і, зрозуміла річ, я ніколи тут не звикну. Вчора ліг в десять і сьогодні вранці прокинувся о дев'ятій з таким почуттям, ніби від довгого спання у мене мозок прилип до черепа і все таке. (Сміється.) А після обіду ненавмисно знову заснув, і тепер я весь розбитий, відчуваю жах, в кінці — решт...
Треплев. Правда, тобі треба жити в місті. (Побачивши Машу і Медведенка.) Господа, коли почнеться, вас покличуть, а тепер не можна тут. Ідіть, будь ласка.
Сорін (Маші). Марія Іллівна, будьте так ласкаві, попросіть вашого тата, щоб він розпорядився відв'язати собаку, а то вона виє. Сестра знову всю ніч не спала.
Маша. Говоріть з моїм батьком самі, а я не стану. Звільніть, будь ласка. (Медведенку.) Ходімо!
Медведенко (Треплеву). Так ви перед початком надішліть сказати. (Обидва йдуть.)
Сорін. Значить, знову всю ніч буде вити собака. Ось історія, ніколи в селі я не жив, як хотів. Бувало, візьмеш відпустку на 28 днів і приїдеш сюди, щоб відпочити і всі, але тут тебе так доймут усяким дурницею; що вже з першого дня хочеться геть. (Сміється.) Завжди я від'їжджав звідси із задоволенням... Ну, а тепер я у відставці, діватися нікуди, в кінці — решт. Хочеш — не хочеш, живи...
Яків (Треплеву). Ми, Костянтин Гаврилич, купатися підемо.
Треплев. Добре, тільки через десять хвилин будьте на місцях. (Дивиться на годинник.) Скоро почнеться.
Яків. Слухаю. (Іде.)
Треплев (окидаючи поглядом естраду). Ось тобі і театр. Завісу, потім перша куліса, потім друга і далі порожній простір. Декорацій ніяких. Відкривається вид прямо на озеро і на горизонт. Піднімемо завісу рівно о пів на дев'яту, коли зійде місяць.
Сорін. Чудово.
Треплев. Якщо Зарічна запізниться, то, звичайно, пропаде весь ефект. Пора б уже їй бути. Батько і мачуха стережуть її, і їй вирватися з вдома так само важко, як з тюрми. (Поправляє дядькові краватку.) Голова і борода у тебе скуйовджене. Треба б постригтися, чи що...
Сорін (розчісуючи бороду). Трагедія мого життя. У мене і в молодості була така зовнішність, ніби я пив запоєм і все. Мене ніколи не любили жінки. (Сідаючи.) Чому сестра не в дусі?
Треплев. Чому? Сумує. (Сідаючи поруч.) Ревнує. Вона вже і проти мене, і проти вистави, і проти моєї п'єси, тому що її беллетристу може сподобатися Зарічна. Вона не знає моєї п'єси, але вже ненавидить її.
Сорін (сміється). Вигадай, право...
Треплев. Їй вже прикро, що ось на цій маленькій сцені буде мати успіх Зарічна, а не вона. (Подивившись на годинник.) Психологічний курйоз — моя мати. Безперечно талановита, розумна, здатна ридати над книжкою, відріже тобі всього Некрасова напам'ять, за хворими доглядає, як янгол; але спробуй похвалити при ній Дузе! Ого-го! Потрібно хвалити тільки її одну, потрібно писати про неї, кричати, захоплюватися її необыкновенною грою в "La dame aux camйlias" або в "Чад життя", але так як тут, в селі, немає цього дурману, то ось вона сумує і злиться, і всі ми — її вороги, ми всі винні. Потім, вона забобонна, боїться трьох свічок, тринадцятого числа. Вона скупа. У неї в Одесі в банку сімдесят тисяч — це я знаю напевно. А попроси у неї в борг, вона стане плакати.
Сорін. Ти уявив, що твоя п'єса не подобається матері, і вже хвилюєшся і все. Заспокойся, мати тебе обожнює.
Треплев (обриваючи у квітки пелюстки). Любить — не любить, любить — не любить, любить — не любить. (Сміється.) Бачиш, моя мати мене не любить. Ще б! Їй хочеться жити, любити, носити світлі кофтинки, а мені вже двадцять п'ять років, і я постійно нагадую їй, що вона вже не молода. Коли мене немає, їй лише тридцять два роки, при мені ж сорок три, і за це вона мене ненавидить. Вона знає також, що я не визнаю театру. Вона любить театр, їй здається, що вона служить людству, святому мистецтву, а по-моєму, сучасний театр — це рутина, забобон. Коли піднімається завіса і при вечірньому освітленні, в кімнаті з трьома стінами, ці великі таланти, жерці святого мистецтва зображують, як люди їдять, п'ють, люблять, ходять, носять свої піджаки; коли з вульгарних картин і фраз намагаються вивудити мораль, мораль маленьку, удобопонятную, корисну в домашньому побуті; коли в тисячі варіацій мені підносять все одне і те ж, одне і те ж, одне і те ж, — то я біжу і біжу, як Мопассан втік від Ейфелевої вежі, яка тиснула йому на мозок своєю вульгарністю.