І
Коли я дівчиськом малим була,
у вісім чи дев'ять літ,-
Збирала квіти я у садку,
бавилась біля воріт.
Бамбуковий коник... На ньому тоді
до мене ти приїздив.
Як гарно було сваритися нам
за гілочку диких слив!
Ми разом жили у селі Чангань,
давно вже минув той час,-
Маляток двоє малих — ні журби
не знали ми, ні образ.
ІІ
В чотирнадцять років мене ти взяв,
тепер я навіки твоя.
Мале дівчисько, в ті давні дні
тебе соромилась я.
Від тебе я довго — цілий рік —
ховалася по кутках.
Ти кликав мене, а я не йшла,
тремтіла і билась, мов птах.
Розправила брови, коли мені
минуло п'ятнадцять літ,
І вперше відчула, що на тобі
для мене зійшовся світ.
Нехай же буду я вірна тобі,
мов той підмурок — стіні.
О, тільки б з вежі не довелось
тебе виглядати мені!
Мені шістнадцять, а ти подавсь
надовго в далеку путь.
В міжгір'ї Цюйтан реве потік
і скелі стіною встають.
У п'ятому місяці в ті краї
нелегко конем пройти,-
Там свище вітер і мавпи кричать,
і в кризі гірські хребти.
ІІІ
Давно вже не видно твоїх слідів
на стежці біля воріт.
Зеленим мохом, неначе сном,
укрився й поріс твій слід.
Зеленого моху ані скосить,
ані конем стравить,-
Осінній вітер в похилих кущах
пожовклим листям шумить.
У восьмому місяці знов до нас
метелики прилетять,-
По двоє літають вони в саду
і крильцями тріпотять.
Як гірко дивитись мені на них —
одна я, завжди одна,
І в'яне мій цвіт, і ста?ріюсь я,
й не диво, що я смутна.
IV
Та рано чи пізно додому ти
прибути маєш з Саньба,-
Цієї звістки зо дня на день
чекає твоя раба.
Я вийду з дому назустріч тобі,
чи дощ впаде, чи роса,-
Далека дорога, а я пройду
хоч би й до Чанфинса.
V
Коли я в своїй світличці жила
дівчиськом ще молодим,
Байду?же до того мені було,
чи в світі вітер, чи дим.
А вийшла заміж — змінився світ,
і ранки, і вечори,
Не знаю, що? мені принесуть
на крилах своїх вітри.
Я знаю південний вітер,— дме
у п'ятому місяці він,-
З тим вітром, мабуть, мій чоловік
вітрила підняв на Балін.
Західний вітер вітрила човнів
у восьмому місяці рве,-
Можливо, з тим вітром мій чоловік
тепер по Янцзи пливе.
Але чи та? зустрічає тебе,
чи інша приймає даль,-
Короткі зустрічі в нас, а по них
безмірно довга печаль.
VI
Скажений вітер бився й ревів
всю ніч, наче довгий вік.
А мій подорожній, де він тепер
блукає, мій чоловік?
Коли б до мене тебе приніс
легкий, наче хмара, кінь,-
Я стріла б тебе на схід від Ланьчжу,
де води вкриває тінь.
Мов вірних качечок пара — юньянь,
у лузі б ми ізійшлись,
Мов двоє пташо?к на зеленій парчі,-
і все було б, як колись.
Та ти далеко, а дні пливуть...
Як жаль мені юних літ!
Мені шістнадцять — моя краса
неначе персика цвіт.
О, чом я заміж пішла за купця!
Одна я ночі й дні...
Спливає вода — і сумно мені,
вітер — і сумно мені.