— Ви, напевне, голодні?
— Голодний, Оксаночко, як вовк у люту зиму, — намагається посміхнутись Сагайдак, він скидає картуза, і тепер шестеро очей вражено дивляться на нього.
— Чого ви? Чого? — здивовано питає і озирається по хаті:
що ж вони побачили таке незвичне?
— Нічого, нічого, — першою оговтується Оксана, та в голосі її тремтить осмута.
Зіновій Васильович розгублено обводить усіх поглядом.
— Що з вами, люди добрі? Якесь лихо? Може, мені краще піти од вас?
— Ні, ні, дядю! — припадає до його рукава Миколка. — Побудьте з нами.
— І не подумайте кудись піти, — сумовито каже Стах, — бо вже скоро й дніти почне. Роздягайтеся. А ти, Оксано, мотнися до печі, коли там щось є.
— Так що ж, нарешті, з вами?
— То не з нами, — не знав що сказати Стах. — Це вас он серед літа завіяло снігом.
— Яким снігом? — не розуміє чоловік і мимоволі підходить до невеличкого дзеркала. У ньому тьмяно заколивалось змарніле обличчя. Але не воно вражає, а чуприна, в яку так несподівано вкинулася сивина. Він провів по ній рукою, однак не осипалася наморозь — вічною стала. Ось чого бив його холод на подвір'ї Бойків. От і прощай, літо, бо зима одразу впала на голову, певне, для того, щоб довіку не забував отих, хто вже ніколи не повернеться до нього. Пам'ять заносить його до Бойків, де старість оплакувала молодість і де в труні лежали оті зернята жита, які підуть у землю, та ніколи не зійдуть на землі.
Він одганяе од себе видіння, обертається до Стаха, Оксани, Миколки і на їхній смуток відповідає словами давньої пісні:
— Як упала зима біла — голівонька моя бідна... Мій батько посивів у шістдесят з гаком, а син у сорок, та аби тільки й журби такої у пас було.
— І то правда... На кожну голову приходить своя хуртовина. Подавай, жінко, вечерю чи сніданок. '
Оксана й Миколка вийшли з хатини, а Сагайдак став насупроти свого зв'язківця.
— Ти знаєш про наше горе, про чорну зраду? Стах здригнувся.
— Трохи знаю. І дзвони по убієнних чув у навколишніх селах, — та й прислухався до передранкової тиші, ніби в ній і досі чаїлись похоронні дзвони. — Біда ніколи не ходить сама, — і провів рукою по чолі й очах.
— Це правда: біда ніколи не ходить сама — чимало в неї підручних є.
— На одного вже поменшало, — натякнув Стах на гидомирного Кундрика.
— Як Гримичі?
— Позавчора вночі до них вдерлася поліція, перетрусила хату, комору й клуню, навіть у сіно з гвинтівок стріляли. Але, на щастя, Романа і Василя не було вдома.
— Догадався шепнути Лавріну, щоб тепер хлопці не навідувались у присілок?
— Сказав, — коротко відповів Стах і зітхнув. — Тітка Олена тепер мов причинною стала, і сьогодні смерком бачив її коло воріт. А Яринка приходила до мене і про вас допитувалась, та я нічого не міг сказати їй. Тоді вона обізвала мене безсовісним і лиха, мов огонь, вилетіла з хати. Такою я її ніколи не бачив.
— Чого їй? — занепокоївся Сагайдак.
— З Мирославом Сердюк намірилась іти в партизани, а близнята взяли сестру на глузи: мовляв, там тільки такої пащекуватої і бракувало. І вперше Ярина посварилася з Романом і Василем, назвала їх безклепкими старими парубками і розплакалась.
— А про інших щось чув?
— Лише про Петра Саламаху, — і навіть чогось посміхнувся. — Недарма upo нього кажуть: він як руки иосмолигь, то й чорта зловить... Схопили ж його поліцаї вдосвіта в своїй хаті, а Петро, прощаючись із жінкою, тільки в них одного попрохав: щоб дозволили взяти з собою четверть горілки. Ті зраділи, засміялись, порадили ще й закуску прихопити. От чоловік дорогою і почав потихеньку прикладатися до сулії і ніби забувати про все на світі. Не витримали поліцаї, зупинились у лісі поснідати, ще й Петра Іізяли на глузи, що, мовляв, перепився натщесерце, і теж почали причащатись чортовим зіллям. А Петро виждав слушну хвилину — та й дременув у ліс. Тільки й бачили його посіпаки. Довелось їм за це мордачів у райполіції нахапатись. Квасюк на це мастак.
— Де ж тепер шукати Петра?
— Це саме він, певне, думає і про вас, кружляючи в лісах.
— Тепер, Сташе, до мене поки на старе місце не приходь — і його продали.
— То, виходить, немає бази?
— Нема — з корінням вирвали. Усе-все треба починати з нічого. — Сагайдак помовчав, твердо глянув на зв'язківця. — Може, після цього відцураєшся від мене?
Стах одразу спохмурнів, пригорбився, зібрав зморшки па чолі й переніссі.
— Ви, Зіновію Васильовичу, засумнівались? Боїтесь за мене?
— Не боюся, чоловіче. Але, може, ти після всього, що трапилось у нас і в загоні, розгубився? Може, віру на зневіру обміняв?
У Стаха занепокоїлись руки, він їх стиснув до болю, а далі поліз по кисет.
— Чого ж мовчиш?
— Що мені казати, коли у вас такі думки зароїлися? — Гіркість прихованої образи озвалася в голосі чоловіка.
— А ти не дивуйся: такий час. Я вже не одного бачив розгубленого і зневіреного. Тому й прямо, як на суді, запитав. Стах образився:
— До чого балачки про суд? Хіба ця війна не є судом для кожного? Хіба вона не розділила все на грішне і праведне? — і замовк.
Сагайдак зрозумів, що його необережне слово поранило душу чоловіка. Як ми часто в суєті суєт не помічаємо цих ран, як ми часто думаємо більше про виконавчі, аніж душевні сили людини.
— Щось я не так проглаголив. Тоді пробачай. Та все одно маєш сказати, що треба сказати. Говори!
Стах зосереджено подивився на Сагайдака.
— Тоді скажу, і стільки, скільки ніколи не говорив, то слухайте. Я вас теж запитаю не як на суді, але прямо: а хто із нас отут при чужій владі, при сатанинських шибеницях, при драконівських наказах, де тільки й чуєш про розстріли та смерть, не розгубився? У кого з нас не болить і не плаче душа? Бо ж хіба вона знала коли такі болі? Але це одне діло, а віра — друге. І хоч мене зараз потягнуть на шибеницю з круппівськими блоками, яка вже стоїть у нашому селі, хоч зараз розіпнуть на гестапівських гаках, — віри моєї не розіпнуть, поки я людина, а не кендюх. Я можу до часу принишкнути, але не скорюсь неволі. Коли ж ви засумнівались у мені, коли хочете, щоб ми пішли з вами врозбрід, тоді нагодуємо вас, дамо на дорогу хліба, дамо самосаду, та й бувайте здорові. А самі теж почнемо думати, куди подітися у цю шалену завірюху. Хоч я і м'яка людина, але ні воском, ні глиною не стану в чужих руках, а чужі руки маю вкорочувати, бо ось уже, к приміру, приїхав до нас якийсь вельможний барон і винюхує найкращі землі для свого маєтку. То, думаєте, ми, хоч розгубившись,будем його хлібом-сіллю зустрічати? Тоді погано ви нас знаєте. Ось так, Зіновію Васильовичу, а не інакше. Одне тільки ие раз мене зобиджало: чого деякі, наприклад із району, уважають — як ти плугапиш у селі, то вже менше любиш свою землю, менше шануєш революцію і неодмінно маєш бути дурнішим або неодмінно з якимсь пережитком? Оце ж деякі дуже кебетні назвали нашого українського хлібороба хитрим дядьком, ще й радіють, як вони розумно охрестили його. Не з того боку, що треба, ріс у цих кумів розум, так він і в окрушини може перерости. Тільки ж кому це, яким радникам, для якого політиканства чи дурості потрібно?