— Це все добре, Терошку, аби це війна.
— О! А вам чого сушити голову війною, коли німці вже хваляться, що Москву забрали? Це нам, шуцполіцаям, гірше, бо жандармський мотовзвод на партизанів ганяє, наче солоних зайців. Оце ж на тому тижні так довелося тікати, що мало п'ят не розгубіїїі, зажурився Торешко, і зажурився хміль у ного вирлах.
І хоч недалекий Терешко, та його дзявориння було чи не останньою краплиною, яка до решти розмила сумніви Магазаника. Таки нема вже в світі сили, що перемогла б німецьке військо... Бач, воно аж на Індію націлилось!.. А що з нами буде потім?
Ох ці думки на драбині. Магазанику вже й рибу ловити розхотілось: ніде тепер не подінешся від пекельного часу. Він ще раз поглянув на хутірець, на отаву, що почала проростати холоднечею, зітхнув. Завчасу б сюди перебратись. Так навіть старості не дадуть такої дармовизни. Тепер тільки за душі наділяють землю. Магазаник кидає погляд у далину, де тополі вростають у небо і вечориться земля, прикидає: чи завидна йти додому, чи дочекатися темені — і прибитись до якоїсь спокусниці. Догнав не догнав, та побігти можна.
— А прочитати вам, пане старосто, оголошення гебітскомісара, — хоче якось піддобритись Терешко і знову лізе до планшетки.
— Читай, коли маєш охоту.
Поліцай виймає зім'ятий папірець, прокашлюється, наморщує лоба:
"Параграф перший. Кожний бургомайстр, — тобто староста села, — зобов'язаний заарештувати через місцеву поліцію та передати поліції СД кожну чоловічу особу з чужої місцевості.
Параграф другий. Всім місцевим особам забороняється давати притулок чи переховувати чоловічих осіб з чужих місцевостей.
Параграф третій. У кожному випадку, якщо виявиться, що якась чоловіча особа перебуває без дозволу, всю сім'ю, що дає таким притулок, буде покарано смертю.
Параграф четвертий. Цю ж саме кару застосовано до того бургомайстра — старости села, який не послідує негайно зобов'язанню пункту параграфа один".
— Утішив, — насупився Магазаник.
— Утіхи тут мало, — погодився Терешко, — та в голові цей папірець треба тримати, бо чужі чоловічі особи в нас таки є.
— А де їх тепер нема?
— І це правда, — морщиться Терешко І лізе рукою до потилиці, а згодом вклоняється: — То й бувайте.
— Куди ж ти? На дзвіницю?
— Та пі — до своєї лискухи. На відпочинок, бо ж через дурну голову три ночі поспіль не спав.
До ставочка з лопатою на плечі підійшов Стах Артеменко. Він хоче оминути старосту й поліцая, але Магазаник, щось подумаиши, вилазить з човна і зупиняє чоловіка:
— Звідки, Сташе?
— Звідки ж? Картоплю копав до змору.
— Спою?
— Та ні, громадського господарства, — зітхнув чоловік. У зіницях старости спалахує підозра:
— Слухай, а чому тебе червоні не взяли до армії? Стах здивовано витріщується на старосту:
— Хіба ж ви не знаєте?
Магазаник недовірливо дивиться на чоловікаї
— Не знаю, а думаю різне.
— Вольному воля, а спасенному рай.
— Так чому?
— А хто ж мене колись пусто-дурно в тюрягу впакував? — злішає Стах. — Ось за цю тюрму і не стало мені довір'я. Ще є запитання?
— Тоді, виходить, ти мені навіть повинен дякувати за минуле, — заспокоюється староста. — Хто знає, де б ти домував тепер, аби не я?
Стах щось буркнув, обернувся і швидко пішов до села. Розсердився. Тільки чого б? Магазаник знову береться за вудочку, а в цей час на дорозі з'являються з лопатами й кошиками жінки, що теж копали картоплю. Магазаник байдуже поглядає на них, і негадано переляк і подив прошили його. Чи не привиділось? Він кліпнув віями раз і вдруге, кинув брови на середину чола, та видиво не відійшло — в гурті з жінками чогось ішла Марія, тримаючи за руку Оленку. Як і чого вони з'явилися тут? Староста кидає вудлище і швидко, не спускаючи погляду з Марії, прямує до жінок.
— Добрий вечір вам.
— Кому добрий, а нам ні, — обізвався зсередини чийсь голос.
— Закінчили копати? — все хоче перехопити очі Марії і нарешті перехоплює зелені ножі презирства та зненависті. Аж моторошно стало: де стільки може взятися злоби в таких знадливих зіницях?
Він зупинився край дороги, а жінки, сторонячись його, мовчки пішли полем, що вже вбиралося в осмеркові шати. Мав колись чоловік любощі, а тепер має тільки ненависть. У препаскудному настрої він підходить до човника, змотує вудочку, ховає її в очерети, кидає в торбину коропа й шпарко мете у звечоріле село. Оце можна було б навідатись до Лавріна, та хто знає, що чекає в отій хаті, з якої в партизани подалися близнюки. Ще ніс у ніс зустрінешся з ними.
Велике його село, та нема де подіти себе, свої гризоти і чаріт, нема з ким притовкти їх горілкою чи любощами. Ніхто раніше не міг так заспокоїти пою, як Басилина, що за останні роки стала йому порадницею і одрадницею. Але після того вечора в лісі вона сторониться його і теж під віями тримає одну злість. Та пора вже іюро;іумі гис.я.
У селі, хоч воно обляглося, Магазаник уже не вулицями, а городами та задвірками скрадається до кутка, де живе Василина, і все думає, як власкавитись до неї. От зайде, вклониться їй, щиро посміхнеться, кине коропа на лаву і скаже:
— Вибачай, Василино, коли й досі гніваєшся за дурне слово. А я прийшов иа перепросини, бо дуже скучив за тобою, наче цілий вік не бачив.
— У старій грубі чорти палять? — насмішкувато поведе зором вона, розпогодиться, заклекоче знабним сміхом, зашелестить спідницями і гарячими устами розтопить сум'яття і тривоги... І чого він ці уста покинув напризволяще?
Уже зовсім споночіло, коли Магазаник увійшов на сонне подвір'я Василини. Не часто він сюди заглядав — Василина більше голубила його в лісах, які любила в усі пори року, навіть коли хуга вибивала з них квиління і стогін. А то якось у березні знайшла двох зайченят, що замерзали в снігу під кущем. У пазусі принесла їх до лісника, кинула у запічок, налила в черепок молока. І таки виходила їх, а потім випустила на волю. Певне, коли нема материнства, то до всього живого прокидається любов.
Він тихо стукав у вікно, як і перше стукав. Та німує хата і все довкола неї. Ще сильніше гупають пальці по шибках, що мають осінню печаль. А він і тепер, навіть у пучках, чує жадобу стрічань. Ох, жінки, жінки, з самого пекла прихопили ви солодкий вогонь знади. Як тільки не караються ним чоловіки, караються, та не зарікаються.