— Це теж правда, — вірить і не вірить Лавріп, а сам думає собі: от ніби за одним столом сидимо, а живемо па двох краях світу.
— То ще тебе до мене привело?
— Сіль. Хотів би заміняти на часник-цибулю чи купити за марки.
— Чого ж за марки? — ще чаркується Магазаник. — На тебе, кажуть, золотий дощ обвалився?
— Так золото — за сіль? — удавало дивується Лаврін.
— А знайшов щось?
— Хто шукає, то інколи знаходить, — знехотя відповідав Лавріи.
— Хоч покажи, — вибиваються печаті пожадливості на обличчі Магазаника.
— Прийдете до мене, покажу, — і не витримує, щоб не похвалитись. — Таку княжну чи королівну викопав, що їй тільки в музеях красуватись.
— І золоту чи глиняну?
— Щирозлоту.
— Пофортунило тобі, Лавріне. Що ж ти хочеш за царівну?
— Хіба ж краса продається?
— І красу за гроші беруть, — нахабнувато посміхнувся Магазапик.
— Не красу, а розпутство, — насупився Лаврін.
— Що ж ти з цією королівною будеш робити?
— Дочекаюся наших, то й здам до музею. Тепер нахмурився староста:
— Чи ж дочекаєшся, Лавріне, коли вже Москва у німців?
— Хвалилася вівця, що в неї хвіст, як у жеребця, — презирство заграло на устах і на всьому ластовинні Лавріна. — То ви даремно на староство вискочили, тяжче буде зіскакувати з нього.
Магазаник розгнівався:
— Ти мене вчити прийшов?
— Ні, купити солі, — спокійнісінько відказав Ласріп.
— Гарний покупець. А, окрім королівни, ти якихось побрязкачів не викопав?
— І їх трохи знайшов: пару золотих, прикрас із сонцем, що звуться по-вченому фаларами, і кілька кругленьких, — Лаврін вийняв з кишені потертий ремінний гаманець, подлубався в ньому і кинув па стіл золоту монету з кучерявою головою якогось прадавнього царя.
Магазаник бережно бере золото, придивляється до нього, виважує в руці, потім б'є ним об стіл, щоб по дзвону розпізнати, чи не сфальшоване воно.
— Цього царя на всі зуби вистачило б. Що тобі за нього дати?
— Нe продається.
— А ти подумай, чоловіче, — неспокійними пальцями обмацує голову царя.
Лаврін гостро глянув на старосту і пропік його несподіваним словом.
— Беріть цього царя, а віддайте селу червоного командира, якого у Василини знайшли.
Магазаника одразу засудомило, монета випала з руки, покотилась по столу. Він накрив золото долонею і відсмикнув її, начеб за цей час метал став гарячим.
— Ти що? Теж кинувся у політику? — запитав так само, як питав діда Гордія.
— Коли рятувати людей — політика, то і я за політику, — не спускає Лаврін очей із старости.
— Нащо тобі цей командир?
— Живе має жити. Хай його вилікують люди, — і тицьнув пальцем на монету. — У мене ще є оце мертве золото, візьміть його, а зарятуйте живу душу.
Староста понуро глянув на нежданого гостя.
— Не жартуй, Лавріне, з недолею, коли маєш сяку-таку долю. І Лаврін, не змигнувши, теж перейшов на "ти".
— А ти, Семене, теж подумай про головне: не підміни своєї долі на чужу. Тоді вже ніщо не врятує тебе. Різні ти мав нетруджені гроші, понахапав їх по різних торгах, а долею не торгуй! Кажуть: утекти від себе не можна. Але тепер такий час, що тобі треба утекти від себе, вилузатись із шкури перекинчика.
— Ти хто такий?! — Хміль вилетів з голови старости, і він ^в острахом поглянув на Лавріна. — Хто ти такий?
— Людина, — якось дивовижно посміхнувся гість, а далі запитав: — То віддаси людям червоного командира? Я вже пе можу — віп у поліцаїв. А ти вихопи його звідти.
— Не можу...
— Тепер і через не можу треба йти. Це коли твоя совість навіки не заснула.
Староста здавив очі і губи, а потім рубонув:
_— Так за це, коли я скажу хоч слово, — не дійти тобі до твого
броду.
Лаврин знову посміхнувся, гордо підвівся з-за столу:
— Нe лякай мене смертю. По-різному вмирають птиця і звір... Та й ідучи на чужу голову, думай про свою. І не раджу тобі потикатись на наш брід. А чого? То, певне, сам догадуєшся. — І він строго, неквапно вийшов з оселі, ще й дверима хряпнув.
І тоді страшна думка забрела в голову старости; коли навіть такі, як Лаврін, вкинулись у політику, то скоро настане судний день і над Гітлером, дарма що він уже на Індію націлився.
XXIII
Ох і день сьогодні видався, І бодай він у віковічні нетрі та болота пішов!
Не встиг Магазаник спровадити Лавріна, як до воріт нечисті притетюрили бричку з крайсагрономом Гавриїлом Рогинею. Цей ненаїда поки "умгу" скаже, півкабана з ратицями з'їсть, — напевне, в нього з живота випало дно. І сам дідько не розбере, чим дихає чоловік, якого Безбородько зве то мумієзнавцем, то латинником.
Ось він, високий, засушений, обметений зморшками, які навіть ва повіках лежали зів'ялим кропом, підводиться над бричкою, вибиває зі своїх маслаків куряву осені і кроквою стає на землю, потім неквапом підходить до хвіртки, обома руками зависає па вій. Хвіртка тріщить, ярчуки шаленіють, а Рогиня, очікуючи Магазаника, тримає на померхлому обличчі тягар поминок. Кого ж він поховав чи хто ховає його? Це тепер, при новій владі, стало звичною справою. Господар, придивляючись до лемехуватого гостя, несе йому суміш догідливості й насмішки і принюхується, чи не мав уже чоловік зубополоскання.
— А ви, пане, ніби з гульбища їдете?
— З похорон, пане, з порохон, — похмуро говорить крайсагроном і так втуплює погляд під ноги, ніби вдивляється у могильну яму.
— З чиїх похорон, пане?
— Із своїх, із твоїх і всіх задрипаних панів, якими тепер стали ми, — негадано говорить агроном. З білої гарячки, чи що?
— Таке ви скажете страшне, — спробував заспокоїти його Магазаник.
— Отож і кажу сьогодні, що має бути завтра, — поволі попленгався до хати Рогиня. Тут він перехрестився на золоту і срібну Шумиху образів, умостився край столу, глянув на Магазаника самою безнадією. — Нема в тебе, пане старосто, якоїсь скаженівки, .щоб притлумити дурний розум? — постукав кулаком по тому місці, де дурна голова осипала рідко посіяне волосся.
— Це зілля знайдеться. Тільки нащо вам горілкою туманити розум? Рогиня болісно скривився:
— А що тепер, пане старосто, лишається робити, коли всі ходимо під владою люципера?
— Не знаю.
— І я не знаю. За сочевичну юшку пішли ми, покручені, на найомну службу до фашистів. А вони знаєш, що пішуть иро нас? "Зараз настав час біологічного винищення слов'ян". Чуєш: винищення не більшовиків, не партійців, не комісарів, а исіх слов'ян! Усіх —на що замірились тепер. — Рогиня вишарпнув з кишені зім'яту газету і кинув її на лаву. — Ще не перемігли слов'ян у бою, фашисти вже думають про їх фізичне знищення, тільки нас, плазопитих дурнів і різну потерть, сьогодні ще панами величають. А завтра і з цих панів тельбухи випустять.