— Зрозумів. Треба все віддати вогню і залити кров’ю.
— Саме так.
— Ніякої пощади.
— Нікому. Саме так.
— Я пройду скрізь.
— Але май обачність. В цьому краї легко наразитись на смерть.
— Смерть мене не турбує. Хто робить перший крок, той, може, стоптує останні свої черевики.
— Ти хоробрий.
— А якщо питатимуть ім’я монсеньйора?
— Його не треба поки що знати. Ти скажеш, що не знаєш, і це буде правда.
— Де я побачу монсеньйора?
— Де я буду.
— Як я дізнаюся про це?
— Усі про це знатимуть. Через тиждень про мене говоритимуть. Я покажу приклад усім, я помщусь за короля й релігію, і ти догадаєшся, що це про мене говорять.
— Розумію.
— Не забувай нічого.
— Будьте певні.
— Іди тепер. Хай боронить тебе бог. Рушай.
— Я зроблю все, що ви мені казали. Я піду. Я говоритиму. Я передам наказ.
— Добре.
— І якщо я виконаю…
— Ти будеш кавалером святого Людовіка.
— Як мій брат. А коли не виконаю, ви мене розстріляєте.
— Як твого брата.
— Гаразд, монсеньйор.
Старий похилив голову, його, здавалось, охопила глибока задума. Коли він підвів очі, то вже був сам. Постать Гальмало чорною крапкою зникала на обрії.
Сонце зайшло.
Чайки і чорні поморники поверталися додому, на берег.
У повітрі відчувалася та невиразна тривога, яка завжди буває перед тим, як настане ніч Жаби квакали, кулики з свистом злітали з болотець, граки й галки здіймали передвечірній галас, берегові птахи перекликалися. Але жодного людського голосу. Цілковита безлюдність. Жодного паруса в бухті, жодного селянина в полі. Скільки сягало око — скрізь було порожньо. Великі піскові будяки тремтіли. Біле присмеркове небо широко кидало на берег бліде, наче мертве світло. Вдалині виднілись ставки на темній рівнині, схожі на розкидані по землі олов’яні пластинки. З моря дув вітер.
КНИГА ЧЕТВЕРТА
ТЕЛЬМАРШ
І. ВЕРШИНА ДЮНИ
Старий зачекав, поки зник Гальмало, потім щільніше закутався у свій морський плащ і рушив теж. Ішов він повагом, задумливо, в напрямі до Гюїна, а Гальмало тимчасом простував до Бовуара.
Позаду, виступаючи над океаном, наче Хеопсова піраміда над пустелею, височіла величезним чорним трикутником гора Сен-Мішель. Її прикрашав, ніби тіара, собор, і вона мала свій щит — фортецю з двома великими баштами, круглою й чотирикутною, що тримала на собі тягар церковних кам’яних мурів і сільських хат.
У бухті Сен-Мішель невпинно й непомітно виростають і зникають зибучі піщані дюни. У той час між Гюїном і Ардевоном була височенна дюна, від якої тепер і сліду не лишилося. На вершечку цієї на рідкість довговічної дюни був кам’яний стовп, поставлений у XII столітті на спогад про Авраншський собор, що судив убивць святого Фоми Кентерберійського. Звідти видно було всю округу далеко навколо, що давало змогу добре орієнтуватися на місцевості.
Старий попростував до цієї дюни і почав сходити на неї.
Добравшись до вершини, старий сів на один з чотирьох каменів, притулившись до стовпа спиною, і став розглядати географічну карту, розіслану під його ногами самою природою.
Здавалося, що він шукав дорогу серед місць, колись добре йому знайомих. На цій широкій панорамі, тьмяній від присмерку, ясно вирізнялась тільки чорна лінія горизонту на блідому небі.
Видно було скупчення дахів одинадцяти навколишніх містечок і сіл. На чималій віддалі вирізнялися усі дзвіниці, які будуються у прибережних місцях дуже високі, щоб вони могли при потребі служити віхами для мандруючих у морі людей.
Через кілька хвилин старий, здавалося, знайшов у півтемряві те, чого шукав. Погляд його спинився на купці дерев, стін і дахів, ледве помітній серед лугів та лісів і схожій на ферму. Він задоволено кивнув головою, ніби кажучи собі: "Ага! Он воно", і став креслити пальцем у просторі маршрут через огорожі й ниви. Час від часу він придивлявся до безформного і невиразного предмета, що погойдувався над дахом головної будівлі ферми і наче питав сам себе: "Що ж це таке?" Цей предмет здавався безбарвним і нечітким через присмерк. Він маяв на вітрі — отже, це був не флюгер, але не було ніяких підстав гадати, що це прапор.
Він був стомлений і тепер з приємністю сидів на камені, віддаючись тому безтямному забуттю, в яке впадають зморені люди в перші хвилини відпочинку.
Є година дня, яку можна назвати безгомінною, — година тихомирна, година вечора. Була саме така година. Старий тішився нею. Він розглядав, він прислухався. До чого? До спокою. Навіть у сильних натур бувають хвилини меланхолії. Коли раптом цей спокій не то що порушили, а наче підкреслили голоси прохожих. Говорили жінки і діти. Так іноді вриваються в темряву несподівані веселі передзвони. Кущі закривали тих, хто розмовляв, але ясно було, що вони йшли мимо дюни і простували до рівнини та лісу. Ці голоси, ясні й свіжі, долинали до задуманого старого і звучали так виразно, що він чув кожне слово.
Жіночий голос говорив:
— Треба поспішати, тітко Флешар. Сюди йти, чи що?
— Ні, туди.
І діалог між двома голосами — один гучний, другий тихший, продовжувався:
— Як зветься ферма, де ми зупинились?
— Ерб-ан-Пайль.
— І нам іще далеко?
— Добру чверть години.
— Поспішаймо, бо час вечеряти.
— Ми таки справді запізнилися.
— Треба бігти. Але ваші малюки потомилися. А хіба ми вдвох дотягнемо трьох опецьків? І так ви, тітко Флешар, несете одного. А воно ж як камінчик. Ви хоч і відлучили цю ненажеру, а з рук вона не злазить. Це погано. Спустіть її на землю, нехай походить. Ах, вихолоне зовсім наш суп.
— А добрі черевики ви мені дали. Прямо наче на мене шиті.
— Таж краще, ніж ходити босоніж.
— Не відставай, Рене-Жан.
— Через нього ми й запізнились, йому, бач, треба поговорити з кожною дівчинкою, яку зустріне. Моторний хлопець.
— Йому ж скоро п’ять років.
— Скажи-но, Рене-Жан, чому ти заговорив з тією дівчинкою у селі?
Дитячий голос, голос хлопчика, відповів:
— Бо це була моя знайома.
Жінка здивувалась:
— Як ти її знаєш?
— А так, — відповів хлопець, — вона мені сьогодні ранком подарувала звірят.
— Оце так! — скрикнула жінка. — Ми тільки три дні тут, а він уже придбав приятельку.
Голоси віддалилися. Усе стихло.
II. AURES НАВЕТ ET NON AUDIET[21]
Старий не поворухнувся. Він ні про що не думав, ііавряд чи й мріяв. Навколо нього була довірлива безтурботність, дрімотний спокій і самотність. Ще був ясний день на дюні, майже темно па рівнині і зовсім поночі в лісових хащах. Сходив місяць. Кілька зірок прорізали бліде в зеніті небо. І цей чоловік, захоплений майбутніми жорстокими тривогами, поринув душею в невимовну лагідність безконечності. Він почував якесь просвітління, ніби зародок надії, якщо слово "надія" можна прикласти до сподівань громадянської війни. В цю мить йому здавалось, ніби, щасливо уникнувши лих, що можуть статися на морі, і ступивши на берег, він позбувся всіх небезпек. Ніхто не знав його ім’я, він був сам, втік від ворога, не лишивши сліду, бо на морській поверхні не лишається нічого; ніхто не звертав на нього уваги, навіть ні в чому не підозрівав. Він відчував у собі якесь надзвичайне заспокоєння. Ще трохи, і він би заснув.