Усе це князь вимовив задихаючись і захлинаючись. Язик його помітно здерев'янів. Деяких слів майже зовсім
— ..
1 ластівк" (франц.).
2 моя прекрасна володарко1 (франц.)
3 моя чарівна володарко! (франц.)
не можна було розібрати. Видно було тільки, що він надзвичайно розчулився. Марія Олександрівна негайно підклала до жару вогню.
— Князю! Але ви, глядіть, закохаєтесь у мою Зіну! — скрикнула вона, відчувши, що хвилина була урочиста.
Князева відповідь перевищила її найбільші сподівання.
— Я божевільно закоханий у неї! — скрикнув дідок, весь раптом оживляючись, усе ще стоячи навколішки й весь тремтячи від хвилювання.— Я їй життя ладен віддати! І якби я тільки міг мати на-дію... Але підійміть мене, я тро-хи ос-лаб... Я... якби тільки міг мати надію запропонувати їй моє серце, то... я... вона б мені щодня співала ро-ман-си, а я б усе дивився на неї... все дивився... Ой боже мій!
— Князю, князю! Ви їй освідчуєтесь! Ви хочете її взяти в мене, мою Зіну! Мою любу, мого ангела, Зіну! Але я не пущу тебе, Зіно! Нехай вирвуть її з рук моїх, з рук матері!—Марія Олександрівна кинулась до дочки й міцно стисла її в обіймах, хоч відчувала, що її досить сильно відштовхували. Матінка трохи переборщувала. Зіна відчувала це всією істотою своєю і з невимовною відразою дивилася на всю комедію. Однак вона мовчала, а це — все, що було потрібне Марії Олександрівні.
— Вона дев'ять разів відмовляла, щоб тільки не розлучатися із своєю матір'ю! — кричала вона.— Але тепер — моє серце передчуває розлуку. Ось недавно ще я помітила, що вона так дивилася на вас... Ви вразили її своїм аристократизмом, князю, цією витонченістю!.. О! ви розлучите нас; я це передчуваю!..
— Я пал-ко ко-ха-ю її! — промимрив князь, усе ще тремтячи, як осиковий листок.
— Отже, ти покидаєш матір свою! — вигукнула Марія Олександрівна, ще раз кидаючись на шию дочці.
Зіна квапилася скінчити важку сцену. Вона мовчки простягла князеві свою прекрасну руку і навіть змусила себе усміхнутися. Князь з побожністю прийняв цю ручку і вкрив її поцілунками.
— Я тільки тепер по-чи-наю жити,— мимрив він, захлинаючись від захвату.
— Зіно! — урочисто промовила Марія Олександрівна.— Подивись на цю людину! Це найчесніша, найблагородніша людина з усіх, кого я знаю! Це рицар середніх віків! Але вона це знає, князю; вона знає, на горе моєму серцю... О! навіщо ви приїхали! Я передаю вам мій скарб, мого ангела. Бережіть її, князю! Вас благає мати, і яка мати осудить мене за мою скорботу!
— Мамо, годі! — прошепотіла Зіна.
— Ви обороните її від образи, князю? Ваша шпага блисне в очі наклепникові або зухвальцеві, котрий насміє образити мою Зіну?
— Годі, мамо, або я...
— Авжеж, блисне,— мимрив князь.— Я тільки тепер починаю жити... Я хочу, Щоб зараз же, сю хвилину, було весілля... я... Я хочу послати зараз же до Ду-ха-но-ва. Там у мене бриль-ян-ти. Я їх хочу покласти до її ніг...
— Який запал! Який захват! Яке благородство почуттів! — вигукнула Марія Олександрівна.— І ви могли, князю, ви могли губити себе, усамітнюючись? Я тисячу разів це казатиму! Я аж не тямлюся, коли згадаю про цю пекельну...
— Що ж мені ро-бити, я так бо-явся! — мимрив князь, пхинькаючи й розчулившись.— Вони мене до бо-же-віль-ні завдати хо-ті-ли... Я й перелякався.
— До божевільні! О нелюди! О жорстокі люди!
0 нице підступство! Князю, я це чула! Але це божевілля з боку тих людей! Та за віщо ж, за віщо?!
— А я й сам не знаю, за віщо! — відповів дідок, сідаючи на крісло від кволості.— Я, знаєте, на балу був
1 якийсь анекдот роз-повів, а їм не спо-до-ба-лось. Ну й вийшла історія!
— Невже тільки за це, князю?
— Ні. Я ще по-тім у карти грав, з князем Петром Дементійовичем, і без шести зо-став-ся. В мене було два ко-ро-лі та три дами... або, краще сказати, три дами й два ко-ро-лі... Ні! один ко-ро-ль! А потім уже були й да-ми...
— І за це? За це! О пекельна нелюдськість! Ви плачете, князю! Але тепер цього не буде! Тепер я буду біля вас, мій князю; я не розлучуся з Зіною, і подивимось, як вони наважаться мовити слово!.. І навіть, знаєте, князю, ваш шлюб уразить їх. Він присоромить їх! Вони побачать, що ви ще здатні... тобто вони зрозуміють, що не віддалася б за божевільного така красуня! Тепер ви гордо можете піднести голову. Ви дивитиметеся їм просто в обличчя...
— Авжеж, я дивитимусь їм про-сто в об-лич-чя,— промимрив князь, заплющуючи очі.
"Але ж він зовсім розкис,— подумала Марія Олександрівна.— Тільки слова марнувати!"
— Князю, ви стривожені, я бачу це; вам неодмінно треба заспокоїтися, перепочити від цього хвилювання,— сказала вона, по-матерньому схиляючись до нього.
— Так, я б хотів трош-ки по-ле-жа-ти,— мовив він.
— Авжеж, авжеж! Заспокойтеся, князю! Ці хвилювання... Стійте, я сама проведу вас... Я покладу вас сама, кЬли треба.— Чого ви так дивитесь на цей портрет, князю? Це портрет моєї матері — цього ангела, а не жінки! О, чому її нема тепер між нами! Це була праведниця! князю, праведниця! Інакше я не називаю її!
— Пра-вед-ни-ця? C'est joli...1 В мене теж була мати... princesse... і — уявіть — не-зви-чай-но повна була жін-ка... Втім, я не це хотів сказати... Я тро-хи ослаб. Adieu, ma charmante enfant!.. Я з на-со-ло-дою... я сьогодні... завтра... Ну, та однаково! Au revoir, au revoir! — Тут він хотів зробити ручкою, але посковзнувся й мало не впав на порозі.
— Обережніше, князю! Обіпріться на мою руку,— кричала Марія Олександрівна.
— Charmant, charmant! — мимрив він виходячи.— Я тепер тільки по-чи-на-ю жити...
Зіна лишилася сама. Невимовний тягар гнітив її душу, її нудило від огиди. Вона ладна була зневажати себе. Щоки її горіли. Стиснувши руки, зціпивши зуби, похиливши голову, стояла вона, не рухаючись з місця. Сльози сорому покотилися з очей її... В цю хвилину відчинилися двері і Мозгляков убіг до кімнати.
РОЗДІЛ IX
Він чув усе, все!
Він справді не ввійшов, а вбіг, блідий від хвилювання й люті. Зіна дивилася на-нього зачудовано.
— Отак-то ви! — скрикнув він задихаючись.— Нарешті я дізнався, хто ви така!
— Хто я така! — повторила Зіна, дивлячись^ на
і Це добре [франц).
нього, як на божевільного, і раптом очі її заблисли гнівом.