І
Коли мати вночі вмикала вентилятор, Мартін прокидався, хоч гумових крилець вітрячкових майже не чутно було: лопотюче гудіння й інколи зупинка,— це у вентилятор попадала фіранка. Тоді мати вставала, тихо лаючись, витягала фіранку й затискала її між дверцятами книжкової шафи. Абажур на материній настільній лампі був із зеленого шовку — водява прозелень, підсвічена знизу жовтим, а червоне вино, що стояло в склянці на.нічному столику, здавалося йому зовсім як чорнило: темна, густа на вигляд отрута, яку мати пила маленькими ковтками. Вона читала, курила й зрідка ковтала вино.
Мартін спостерігав матір крізь примружені повіки й не ворушився, щоб вона не звернула на нього уваги; стежив за димом сигарети, що тягся до вентилятора: течія підхоплювала білі та сірі хмарки диму, перемелювала, і вони зникали за м'якими зеленими гумовими крильцями. Вентилятор був великий, як у крамницях: мирний джміль, що за кілька хвилин міг очистити в кімнаті повітря. Потім мати натискала кнопку на стіні біля свого ліжка, там, де висів портрет батька — усміхненого юнака з люлькою в зубах, надто молодого, як на батька одинадцятирічного хлопчика. Він був молодий, як Луїджі з павільйону морозива, як несміливий маленький новий вчитель, набагато молодший за матір, що була такого віку, як і матері інших хлопців. Батько, цей усміхнений юнак, недавно приснився-таки Мартіно-ві, але зовсім іншим, ніж на портреті,—сумно згорблена постать сидить на чорнильній плямі, як на хмарі, без обличчя, і все ж плаче, ніби чекає вже мільйони років, у мундирі без відзнак, без орденів, чужинець, що несподівано ввірвався в його сни, зовсім не такий, як йому хотілося б.
Треба тільки лежати тихо, затамувавши віддих, і не розплющувати очей — тоді можна з шарудіння в будинку в"знати, котра година: якщо Глюма вже не чути, то пів на одинадцяту, якщо не чути Альберта — одинадцять. Та здебільшого він чув ще важкі Глюмові кроки в кімнаті над собою або тихе Альбертове насвистування за роботою в сусідній кімнаті. Часто, вже серед ночі, сходами вниз спускалася Больда зготувати собі щось на кухні — човгала ногами, боязко вмикала світло і все ж таки здебільшого натрапляла на бабусю. Тоді в сінях лунав голос старої:
— Ох ти ж, прірво ненатленна, й серед ночі не вгамуєшся — смажиш, патраєш, вариш якусь погань?
Больда сміялась і відповідала верескливим голосом:
— Еге ж, зажерливе стерво, я ще не наїлась, може, й тобі дати чогось?
І знову верескливий Больдин сміх та глухе, повне відрази бурмотіння старої. Часто вони лише перешіптувались, і тоді раз по раз лунав сміх: Больдин верескливий і бабусин — глухий.
Глюм, що ходив нагорі з кутка в куток, читав дивовижні книжки — "Д огмати ку" й "Теологію і мораль". Рівно о десятій він гасив світло і йшов до ванної митися — тоді чути було, як дзюрчала вода, а в газовій колонці пахкало полум'я, зливаючись в одну вогненну смужку. Потім Глюм вертався до своєї кімнати, вимикав світло, вклякав у темряві й молився. Мар-тінові було добре чути, як Глюм важко ставав навколішки, а коли в інших кімнатах було тихо, то навіть, як він бубонів — довго бубонів нагорі, в темряві. А коли Глюм підводився і в матраці рипіли сталеві пружини, було пів на одинадцяту. Решта мешканців будинку — крім Глюма й Альберта — не мали твердих звичок. Больда могла після півночі зійти на кухню, щоб
запарити собі насонного чаю з хмелю, який вона тримала завжф* напоготові в рудому паперовому пакуночку; а бабуся часто, коли вже вибило першу, приходила на кухню, нарізала повну тарілку бутербродів з м'ясом, брала під пахву пляшку червоного вина й верталася до своєї кімнати. Або серед ночі раптом згадувала, що її скринька на сигарети порожня — гарна блакитна порцелянова скринька, де вміщалося сорок сигарет. Тоді вона, човгаючи ногами й тихо лаючись, обходила всі кімнати й шукала їх — велика, з русявими, майже білими косами й рожевим обличчям. Спершу вона йшла до Альберта — тільки той курив сигарети, що були їй до смаку. Глюм мав лише люльку, а материних сигарет бабуся не любила.
— Бабська забавка, солома, а не сигарети, мені аж нудно стає, як я їх бачу...
У Больди ж завжди лежало в шафі лише кілька зім'ятих, брудних сигарет, якими вона ощасливлювала листоношу й монтера, і з них бабуся завжди глузувала.
— Такі, наче ти їх виловила із святої води й висушила, стара нечупаро,— цигарки для черниць, тьху!
Траплялося, що в усьому домі не було жодної сигарети, і дядько Альберт мусив серед ночі одягатись і їхати по них машиною в місто або разом із бабусею вишукував монети по марці чи по п'ятдесят пфенігів і йшов до автомата. Тоді вже бабусі мало було десяти чи двадцяти сигарет,' вона хотіла конче п'ятдесят у яскраво-червоних коробках із написом: "Томагавк — чистий віргінськи й", дуже довгі, білі як сніг, міцні.
— Ох, тільки щоб були свіжі, любий хлопче! Коли Альберт повергався, вона обіймала його в сінях і цілувала, примовляючи:
— Якби не ти, хлопче, якби не ти... навіть рідний син не був би кращий за тебе...
Нарешті вона йшла до своєї кімнати, їла бутерброди — великі скибки білого хліба, товсто намащені маслом і викладені м'ясом, пила вино й курила.
Альберт був майже такий самий постійний у своїх звичках, як і Глюм: об одинадцятій у його кімнаті вже. панувала тиша, і все, що відбувалося в будинку після півночі, заводили жінки — бабуся, Больда й мати. Мати вставала лише зрідка, але довго читала й курила легкі, сплющені сигарети, які брала з жовтої коробки з
г
написом: "Мечеть — чистий, східний". Зрідка вона випивала ковток вина і щогодини вмикала вентилятор, щоб очистити кімнату від диму.
Але часто матері не було або вона ввечері приводила з собою гостей, і тоді Мартіна — він прикидався, що спить,—переносили до кімнати дядька Альберта. Мартін ненавидів гостей, хоч і любив спати в дядьковій Альбертовій кімнаті. Гості засиджувались допізна — до другої години, до третьої, четвертої, а часто й до п'ятої. Тоді дядько Альберт уранці просипав, і Мартінові перед школою доводилося снідати самому: Глюма й Больди вже не було, мати завжди спала До десятої, а бабуся ніколи не вставала раніш одинадцятої.