Вопи в цьому жанрі комізму дійшли такої досконалості!, що вже самий анекдот розповідали так, що "брат мій теж. ніколи не грав на скрипку". На кожне запитання вони відповідали один одному в такому самому стилі, а іноді й без запитання намагалися тільки об'єднати дві найбільш несхожі речі, проказували цю нісенітницю з серйозним обличчям, — і виходило дуясе смішно. Я починав розуміти, в чім була справа, і хотів теж розповісти смішне, але всі боязко дивились або старались не дивитись на мене, коли я говорив, і анекдот мій не вдався. Дубков сказав: "Замоловся, брат, дипломате", але мені було так приємно від випитого шампанського й товариства великих, що це зауваження тільки ледве вдряпнуло мене. Лише Дмитро, хоч і пив рівно з нами, був, як і раніше, в своєму строгому серйозному настрою, який трохи стримував загальну веселість.
— Ну, слухайте, панове, — сказав Дубков, — адже по обіді треба дипломата до рук узяти. Чи не. поїхати нам до тітки, там уже ми з ним улаштуємось?
— Так Нехлюдов же не поїде,:— сказав Володя.
— Вреднпй смиренник! Ти—:вредний смиренник! — сказав Дубков, звертаючись до нього. — їдьмо, побачиш, що тітонька— чудова дама.
— Не тільки не поїду, а й його не пущу, — відповів Дмитро, червоніючи.
— Кого? дипломата? Адже ти хочеш, дипломате? Дивись, він навіть увесь засяяв, як заговорили за тітоньку.
— Не те що не пущу, — говорив далі Дмитро, встаючи З місця й починаючи ходити по кімнаті, не дивлячись на мене,— а не раджу йому й не хочу, щоб він їхав. Він не дитина тепер і коли хоче, то може сам, без вас, їхати. А тобі це сором, Дубков: як сам робиш негаразд, так хочеш, щоб і інші так само робили.
— Що ж тут поганого? — сказав Дубков, підморгуючи Володі, — що я вас усіх запрошую до тітоньки на шклянку чаю. Ну, а коли тобі неприємно, що ми їдемо, так, будь ласка: ми поїдемо вдвох з Володею. Володю, поїдеш?
— Гм, гм! — згідливо сказав Володя, — з'їздимо туди, а потім повернемось до мене й гратимемо ще в пікет.
— Що, ти хочеш з ними їхати чи ні? — сказав Дмитро, підходячи до мене.
— Ні, — відповів я, посуваючись на дивані, щоб дати йому місце коло себе, на яке він сів, — я і просто не хочу, а коли ти не радиш, так ні за що не поїду. Ні, — додав я потім,— я неправду кажу, що мені не хочеться з ними їхати, але я радий, що не поїду.
— І чудово, — сказав він, — живи по своєму і не танцюй ні під чию дудочку; це найкраще.
Ця маленька суперечка не тільки не зіпсувала приємности нашої розваги, але ще збільшила її. Дмитро раптом перейшов у мій улюблений, лагідний настрій, — такий вплив мала на нього, як я потім не раз помічав, свідомість доброго вчинку. Він був тепер задоволений із себе, що відвоював мене. Він надзвичайно розвеселився, звелів принести ще пляшку шампанського (що йшло" всупереч його правилам), закликав до нашої кімнати якогось невідомого добродія й почав його напувати шампанським, співав Gaudeamus igitur, просив, щоб усі підтягали йому, і пропонував їхатп в Сокольники кататись, на що Дубков зауважив, що це надто зворушливо.
— Нумо сьогодні веселитись, — казав Дмитро всміхаючись:— З нагоди хйого вступу я вперше нап'юся п'яний, нехай уже й так. —— Ця веселість якось дивно була до лиця Дмитрові. Він скидався на ґувернера або доброго батька, що задоволений із своїх дітей, розгулявся й хоче їх потішити й разом довести, що можна чесно й пристойно веселитись; але, незважаючи на це, ця несподівана веселість на мене й на інших, здасться, впливала заразливо, тимпаче, що на кожного з нас припало вже майже по півпляшки шампанського.
В такому приємному настрою я вийшов до великої кімнати, щоб запалити цигарку, яку дав мені Дубков.
Коли я встав із місця, я помітив, що голова мені трохи кружка йшла, а ноги й руки тільки тоді трималися природньо, коли я про них пильно думав. В противному разі ноги йшли врозтіч, а руки виробляли якісь жести. Я звернув на ці члени всю свою увагу, звелів рукам піднятись, застібнути сурдута, пригладити волосся (при чім вони якось надзвичайно високо підкинули лікті), а ногам звелів іти в двері, що вони й виконали, але ступали якось дуже твердо або надто ніжно, особливо ліва нога все ставала навшпиньки. Якийсь голос крикнув мені: "Куди ти йдеш? принесуть свічку". Я догадався, що це був Володин голос, і думка, що я таки догадався, була мені приємна але на відповідь йому я тільки злегка всміхнувся й пішов далі
ХГІ. СВАРКА
У великій кімнаті сидів за маленьким столом невисокий огрядний панок у цивільному вбранні з рудими вусами і їв щось. Поруч його сидів високий чорнявий добродій без вусів. Вони розмовляли по-французькому. Вони подивились на мене, і це збентежило мене, але я всеж постановив запалити цигарку З свічки, що горіла перед ними. Поглядаючи то в один бік, то в другий, щоб не зустрічатись із їхніми поглядами, я підійшов до стола й почав запалювати цигарку. Коли цигарка зайнялася, я не витерпів і глянув на панка, що обідав. Його сірі очі були пильно й недоброзичливо втуплені в мене. Тільки я хотів одвернутись, як руді вуса його заворушились й він сказав по-французькому: "Не люблю, щоб курили, коли я обідаю, шановний добродію".
Я пробурмотів щось незрозуміле.
— Так, не люблю, — говорив далі панок з вусами, позирнувши на панка без вусів, наче запрошуючи його потішитись із того, як він буде мене шпетити, — не люблю, шановний добродію, й тих, які такі неввічливі, що приходять курити вам у ніс, і тих не люблю.
Я враз зрозумів, що цей панок мені вичитує, але спочатку мені здавалось, що я був дуже перед ним винний.
— Я не думав, що вам це завадить, — сказав я.
— А, ви не думали, що ви неук, а я думав! — закричав панок.
— Яке ви маєте право кричати? — сказав я, почуваючи, що він мене ображає, і сам починаючи гніватись.
— Таке, що я нікому ніколи не дозволю зневажати мене й завжди буду вчити таких молодців, як ви. Яке ваше прізвище, добродію? і де ви живете?
Я був дуже злий, губи мені тримтіли й дух забивало. Але я всеж таки почував себе винним, мабуть, у тому, що я випив багато шампанського і не сказав цьому панкові нічого прикрого, а, навпаки, мої губи дуже покірно назвали прізвище й нашу адресу.