Я не належав ні до якої компанії і, почуваючи себе самотнім і нездатним до зближення, лютував. Один студент на лавці передо мною кусав нігті, які були всі чисто в червоних занігтицях, і це мені видалося таким огидним, що я навіть пересів од 'Нього далі. На душі ж мені, пам'ятаю, в цей перший день було дуже сумно.
Коли ввійшов професор і всі заворушились, замовкли, я пригадую, що я й на професора поширив свій сатиричний погляд, і мене вразило те, що професор почав лекцію вступною фразою, в якій, на мою думку, не було ніякого змісту. Я хотів, щоб лекція з початку до самого кінця була така розумна, щоб із неї не можна було викинути й не можна було до неї додати жодного слова. Розчарувавшись у цім, я зараз же під заголовком "перша лекція", написаним у красиво оправленому зошиті, що його я з собою приніс, намалював вісімнадцять профілів, які сполучувались у коло в формі квітки, і лише зрідка водив рукою по папері, щоб професор (який, я був певен, дуже цікавився мною) думав, що я записую. На цій ясе лекції вирішивши, що записувати все, Що говоритиме кожен професор, не треба і що це нерозумно, я додержував цього правила до кінця курсу.
На дальших лекціях я вже не відчував так дуже самотности, познайомився з багатьма, стискав руки, говорив, але між мною й товаришами справжнього зближення все ж не було чомусь, і ще часто мені доводилось у душі сумувати й ховатись із цим. З компанією Івіна й аристократів, як їх усі називали, я не міг зблизитись, тому що, як тепер пригадую, був дикий і грубий із ними і кланявся їм тільки тоді, коли вони мені кланялись, а вони дуже мало, здасться, потребували мого знайомства. З більшістю ж це виходило з зовсім іншої причини. Скоро я відчував, що товариш починав прихилятись до мене, я зараз же давав йому зрозуміти, що я обідаю у князя Івана Івановича і що в мене ç бігунці. Все це я говорив лише для того, щоб показати себе з вигіднішої сторони і щоб товариш полюбив мене за це ще більше; але майже завжди бувало навпаки,—почувши про бігунці та про те, що князь Іван Іванович мені родич, товариш відразу робився зі мною гордий та холодний, що мене дуже дивувало.
Був у нас казеннокоштний студент Оперов, смирний, дуже Здібний і запопадливий юнак, що завжди подавав руку, як дошку, не згинаючи пальців і не роблячи нею ніякого руху, так що товариші, жартуючи, іноді так само подавали йому руку й називали це подавати руку "дощечкою". Я майже завжди сідав поруч нього й часто розмовляв. Оперов особливо подобався мені тими вільними думами, що їх він висловлював про професорів. Він дуже ясно й виразно визначав гідності й дефекти викладання кожного професора й навіть іноді кепкував із них, що особливо і вражаюче впливало на мене, сказане його тихим голоском, що виходив із його малісінького роточка. Незважаючи на це, він проте, старанно записував своїм дрібним почерком геть-усі лекції. Ми починали вже товаришувати з ним, постановили готуватись удвох, і його маленькі короткозорі очі вже почали з задоволенням звертатись на мене, коли я приходив сідати поруч нього на своє місце. Але я визнав за потрібне раз на розмові пояснити йому, що моя матуся перед смертю просила батька не віддавати нас до казенної школи і що всі казенні вихованці, може, й дуже вчені, але вони для мене... зовсім не те, ce ne sont pas des gens comme il faut, сказав яг затинаючись і почуваючи, що я чомусь почервонів. Оперов нічого не сказав мені, але на дальших лекціях не привітався до мене перший, не подавав своєї дощечки, не говорив до мене і, коли я сідав на місце, то він, набік пригнувши голову на палець од зошитів, удавав, ніби вдивляється в них. Я дивувавсяє що Оперов без ніякої причини прохолов до мене. Але pour un jeune homme de bonne maison я вважав за непристойне підлещуватись до казеннокоштного студента Оперова й дав йому спокій, хоч, признаюся, мені й прикро було, що наша приязнь увірвалася. Одного разу я прийшов раніше, ніж він, і як була це лекція улюбленого професора, на яку прийшли студенти, що не мали звичаю ходити на лекції завжди, і місця всі були вже невільні, я сів на місце Оперова, поклав на пюпітр свої зошити, а сам вийшов. Повернувшись до авдиторії, я побачив, що мої зошити перекладено на задню лаву, а Оперов сидить на моєму місці. Я зауважив йому, що я тут поклав зошити.
— Я не знаю,—відповів він, раптом спалахнувши й не дивлячись на мене.
— Я вам кажу, що я поклав тут свої зошити,—сказав я, починаючи навмисне гарячитись, гадаючи злякати його своєю хоробрістю.—Всі бачили,—додав я, оглядаючись на студентів, але, хоч дехто з цікавістю дивились на мене, ніхто не відповів.
— Тут місць не купують, а хто прийшов раніше, той і сідає,—сказав Оперов, сердито поправляючись на своєму місці й на мить глянувши на мене обуреним поглядом.
— Це значить, що ви неук!—сказав я.
Здасться, Оперов пробубонів щось, здається навіть, що він пробубонів: "а ти дурний хлопчисько", але я зовсім не чув цього. Та й яка була б користь, якби я це чув, лаятись як manants якінебудь, та й більш нічого? (я дуже любив це слово manants, і воно було мені відповіддю й розв'язанням багатьох заплутаних взаємин). Може, я сказав би ще щонебудь, але тут саме рипнули двері, і професор у синьому фраку, човгаючи ногами, похапцем зійшов на катедру.
Однак, перед іспитом, коли мені потрібні були зошити, Оперов, пам'ятаючи свою обіцянку, запропонував мені свої й запросив готуватись удвох.
XXXVII. ЛЮБОВНІ СПРАВИ
Любовні справи посідали цієї зими в моєму житті досить значне місце. Я був закоханий тричі. Раз я палко закохався в дуже дебелу даму, що їздила при мені в манежі Фрайтага, наслідком чого вівтірками й п'ятницями—дні, коли вона їздила— я приходив до манежу дивитись на неї; але завжди так боявся, щоб вона мене не побачила, і тому так далеко завжди ставав від неї й біг так швидко з того місця, де вона мала пройти, і так недбало відвертався, коли вона дивилась у мою сторону, що я навіть не роздивився як слід на її обличчя й досі не знаю, чи була вона справді гарна з лиця, чи ні.
Дубков, що був знайомий із цією дамою, застав мене якось у манежі, де я стояв, сховавшись за льокаями та шубами, що їх вони держали, і, довідавшись від Дмитра про моє кохання, так налякав мене пропозицією познайомити мене з цією амазонкою, що я прожогом утік із манежу і через саму лише думку про те, що він їй сказав за мене, більше не наважувався вводити в манеж, навіть до льокаїв, бо боявся зустрінути її.