ХЫ. ДРУЖБА З НЕХЛЮДОВИМ
Саме тієї пори дружба моя з Дмитром держалася на ниточціє Я вже надто давно почав обмірковувати його вдачу, щоб кне знайти в ньому дефектів; а в першій молодості ми любимо тільки палко і тому тільки людей довершених.
Але скоро починає потроху зменшуватись туман пристрасти або крізь нього починають проходити ясні промені разсудка, ми бачимо об'єкт нашої пристрасти в його справжньому вигляді з чеснотами й дефектами; одні дефекти як несподіванка, яскраво впадають в очі, чуття потягу до нового й надії на те, що довершеність в іншій людині — річ неможлива, не лише прохолоджують нас, але й викликають у нас огиду до попереднього об'єкта пристрасти, і ми без жалю кидаємо його й біжимо вперед шукати нового. Якщо зі мною не трапилося того відносно Дмитра, що це зробила лише його уперта, педантична, більш розсудкова, ніж сердешна приязнь, яку мені надто соромно було б зрадити. Крім того, нас зв'язало наше чудне правило одвер-тости. Розійшовшись, ми надто боялись лишити в руках один одного всі звірені, ганебні для себе, моральні таємниці. Протег нашого правила одвертости вже давно — очевидно для нас — не додержувалося, і це часто заважало нам і спричинялося до чудних між нами взаємин.
У Дмитра я цієї зими майже щоразу, як приїздив, заставав його товариша по університету, студента Безобєдова, з яким вони готувались удвох. Безобєдов був маленький, таранкуватий, худорлявий чоловічок, з малісінькими конопатими ручками й довжелезним нечесаним рудим волоссям, завжди обідраний, брудний, неосвічений; він, навіть і вчився недобре. Відносини Дмитра до нього, так само, як і до Любови Сергіївни, були мені незрозумілі. Є)дина причина, через яку він міг вибрати його з усіх товаришів і здружитися з ним, могла бути тільки та, що гіршого за Безобєдова не було на вигляд студента в усьому університеті. Але, мабуть, саме через те Дмитрові приємно було наперекір усім товаришувати з ним. В усіх його стосунках із цим студентом виявилося це горде поч}ття: "от, мовляв, мені все одно, хоч би хто ви такі були—мені всі рівні,, і його люблю,—значить, і він хороший".
Я, дивувався, як йому не важко було завжди присилювати себе, і як нещасний Безобєдов терпів своє неприємне становище. Мені дуже не подобалася ця дружба.
Раз я приїхав увечері до Дмитра, щоб із ним укупі перебути вечір у вітальні його матері, розмовляти й слухати Вару-сині співи чи читання. Але Безобєдов сидів нагорі; Дмитра різким тоном відповів мені, що він не може йти вниз, боне у нього, як я бачу, гості.
— І що там веселого?—додав він.—Далеко краще посидіти тут, погомоніти.
Хоч мені зовсім не така вже приємна була перспектива просидіти годин зо дві з Безобєдовим, я не зважився сам піти до вітальні і з досадою в душі на примхи мого друга, сів на крі-слі-гойдалці й мовчки почав хитатись.
Мені дуже досадно було на Дмитра й на Безобєдова за те, що вони позбавили мене втіхи бути внизу; я чекав, чи скоро піде Безобєдов і лютував на нього й на Дмитра, мовчки слухаючи їхню розмову. "Дуже приємний гість. Сиди з ним!" думав я, коли льокай приніс чай, і Дмитро разів із п'ять мусив припрошувати Безобєдова взяти шклянку, бо несміливий гість на перше й друге запрошення вважав за свій обов'язок відмовитись і говорив: "Кушайте сами". Дмитро, видимо, приневолюючи сам себе, розважав гостя розмовою, до якої даремно намагався втягти й мене. Я похмуро мовчав.
"Нічого робити таке обличчя, що ніхто, мовляв, і на думці не повинен мати, що мені нудно",—звертався я думкою до Дмитра, мовчки, рівномірно хитаючись у кріслі. Я все більше й більше, з якимсь задоволенням, роздмухував у собі почуття тихої ненависти до свого друга. "От дурень,—думав я про нього,—міг би приємно посидіти вечір із милими сем'янами, так ні, сидить із отим бидлом, а час тепер іде, буде вже пізно йти до вітальні",—і я позирав з-за стільця на свого приятеля. І руки його, і поза, і шия, і особливо потилиця та коліна здавалися мені такі огидні й образливі, що я з насолодою під ту хвилину зробив би йому якунебудь, навіть велику неприємність.
Нарешті, Безобєдов устав, але Дмитро не міг відразу пустити такого приємного гостя; він запропонував йому ночувати, але Безобєдов, на щастя, не погодився й пішов.
Провівши його, Дмитро повернувся і, злегка самовдоволено всміхаючись і затираючи руки,—з тієї причини, мабуть, що він-таки додержав характеру, і тому, що позбувся, нарешті, нудьги,— почав ходити по кімнаті, зрідка поглядаючи на мене. Він мені був іще огидніший. "Як він сміє ходити й всміхатись?" думав я.
— Чого ти лютуєш? — спитав він раптом, зупиняючись проти мене.
— Я зовсім не лютую,—відповів я, як завжди відповідають у таких випадках,—а тільки мені прикро, що ти приставляєшся і передо мною, і перед Безобєдовим, і перед собою.
— Які дурниці! Я ніколи ні перед ким не приставляюсь.
— Я не забув нашого правила одвертости, я тобі кажу од-верто: я певен,—сказав я,—що тобі оцей Безобєдов такий само вредний, як і мені, бо він дурний і казнащо, але тобі приємно чванитись перед ним.
— Ні! І поперше, Безобєдов чудова людина...
— А я кажу: так; і скажу тобі навіть, що твоя дружба до Любови Сергіївни теж живиться тим, що вона вважає тебе за бога.
— Та я тобі кажу, що ні!
— А я кажу, що так, бо знаю це на собі,—відповів я з запалом стриманої досади і своєю одвертістю бажаючи обеззброїти його.—Я тобі казав і кажу, що мені завжди здається, що я люблю тих людей, які говорять мені приємне, а як розміркую, як слід, то й бачу, що справжньої приязні немає.
— Ні,—говорив Дмитро, сердитим рухом голови поправля-ючи краватку,—коли я люблю, так ні похвали, ні лайка, не можуть змінити мого почуття.
— Неправда, адже я тобі признався, що коли тато мене назвав поганцем, я якийсь час ненавидів його й бажав йому вмерти; так само й ти...
— Кажи за себе. Дуже шкода, що ти такий...
— Навпаки,—скрикнув я, зіскакуючи з крісла і з одчайдушною хоробрістю дивлячись йому в вічі,—це недобре, що ти говориш; хіба ти мені не казав за брата—я тобі про це не нагадую, бо це було б нечесно—хіба ти мені не казав?., а я тобі скажу, як я тепер тебе розумію.