Не зважаючи, проте, на цей, тоді для мене непереможно відворотний зовнішній вигляд, я, передчуваючи щось гарне в цих людях і заздрячи тому веселому товариству, що об'єднувало їх, відчував потяг до них і хотів зблизитись з ними, хоч і дуже важко це для мене було. Смирного й чесного Оперова я вже знав; тепер же жвавий, надзвичайно розумний Зухін, що, очевидно вів перед у цьому гуртку, надзвичайно подобався мені. Це був маленький, кремезний чорнявий студент з трохи одутлим і завжди глянсуватим, але надзвичайно розумним, жвавим і незалежним обличчям. Цього виразу йому особливо надавали невисоке, але горбате над глибокими чорними очима чоло, щетинисте коротке волосся й рясна чорна борода, що здавалася завжди неголеною. Він, здавалося, не думав про себе (що завжди мені особливо подобалося в людях), але видно було, що ніколи його розум не був без роботи. У нього було одне з тих виразних облич, які через кілька годин після того, як ви їх побачите вперше, раптом цілком змінюються на ваших очах. Це трапилося на кінець вечора, при моїх очах з обличчям Зухіна. Раптом на обличчі йому показалися нові зморшки, очі запали глибше, усмішка зробилася інша, і все обличчя так змінилося, що я не відразу впізнав би його.
Коли скінчили читати, Зухін, інші студенти і я, щоб довести своє бажання бути товаришем, випили по чарці горілки, і в пляшці майже нічого не лишилося. Зухін спитав, хто має четвертака, щоб іще послати по горілку якусь стару жінку, що прислужувала йому. Я запропонував був своїх грошей, але Зухін, ніби не почувши мене, звернувся до Оперова, і Оперов, вийнявши бісерного гаманця, дав йому потрібну монету.
— Ти дивись — не запий, — сказав Оперов, що сам нічого не пив.
— Таке, — відповів Зухін, висмоктуючи мозок із баранячої кістки (я пам'ятаю, думав тоді: тим він розумний такий, що їсть багато мізку).—Таке,—казав далі Зухін, злегка всміхаючись, а усмішка в нього була така, що ви мимохіть помічали її і були йому вдячні за цю усмішку:—хоч і зап'ю, так лихо не велике: вже тепер, брат, подивимося, хто кого зіб'є: чи він мене, чи я його. Уже готово, брат, — додав він хвастовито кляснувши себе по лобу. —От Семенів коли б не провалився: він щось дуже закубрячив.
Справді, той самий Семенів з сивим волоссям, який на першому іспиті так потішив мене тим, що мав вигляд гірший, ніж був у мене, і який, склавши другим вступний іспит, протягом першого місяця студенства акуратно ходив на лекції,—запиячів ще £до репетицій і на кінець курсу вже зовсім не бував в університеті.
— Де він?—спитав хтось.
— Вже я й з очей його спустив, —сказав Зухін: — востаннє я його бачив, коли ми з ним ((Лісабон" розбили. Чудова штука вийшла. Потім, кажуть, якась історія була... от голова! Що вогню в цій людині! Що того розуму! Шкода, коли загине. А загине напевне: не такий хлопчик, щоб із його поривами він всидів в університеті.
Поговоривши ще трохи, всі почали розходитись, умовившись і надалі збиратись у Зухіна, бо його кватира була ближче до всіх інших. Коли всі вийшли на двір, мені зробилося трохи соромно, що всі йшли пішки, а я сам їхав бігунцями, і я, соромлячись, запропонував Оперову підвезти його. Зухін пішов разом із нами і, позичивши у Оперова карбоваця, пішов на всю ніч кудись у гості. Дорогою Оперов розповів мені багато дечого про вдачу й життя Зухіна, і, приїхавши додому, я довго не спав, думаючи про цих нових людей, що я їх узнав. Я довго, не засинаючи, вагався, з однієї сторони, між пошаною до них, за їхні знання, простоту, чесність і поезію молодости та відваги, з Другої сторони—між огидним для мене їх непорядним зовнішнім виглядом. Не зважаючи на все моє бажання, мені в той час буквально неможливо було зблизитись із ними. Наші розуміння були цілком протилежні. Була сила відтінків, що становили для мене всю принадність і сепс життя; ці відтінки були для них абсолютно незрозумілі — і навпаки. Але головна причина неможливости зблизитись були моє двадцятпкарбованцеве сукно на сурдуті, бігунці й годяндська'Гсорочка. Ця причина була особливо важна для мене: мені здавалось, що я мимоволі ображаю їх ознаками свого добробуту. Я почував себе перед ними винним і, то впокорюючись, то обурюючись проти своєї неза-служеної покірлнвости й переходячи до самонадійности, ніяк не міг нав'язати з ними рівних щирих стосунків. Грубу яс, порочну сторону вдачі Зухіна так заглушувала для мене в той час та міцна поезія молодецтва, яку в ньому відчував, що вона аж ніяк не впливала на мене неґативно.
Тижнів зо два майже щодня я ходив вечорами готуватись до 3)*іна. Працював я дуже мало, бо як я вясе казав, відстав від товаришів, — і, не маючи сили працювати самому, щоб наздогнати їх, лише удавав, що слухаю і розумію те, що вони читають. Мені здається, що й товариші догадувались про це, і часто я помічав, що вони оминали місця, які знали самі, і ніколи не питали мене.
День від дня втягуючись в іхній побут і вбачаючи в ньому багато поетичного, я дедалі більше вибачав непорядність цього гуртка. Тільки слово чести, що я його дав Дмитрові не їздити нікуди гуляти з ними — стримувало мене від бажання брати участь в їхніх розвагах.
Одного разу якось хотів я похвалитись перед ними своїми знаннями з літератури, особливо французької, і завів розмову на цю тему. І дуже був я здивований, коли виявилося, хоч вони вимовляли чужомовні назви по-російському, але читали далеко більше за мене, знали, цінували англійських і навіть еспансь-ких письменників, Лесажа, за якого я навіть, і не чув. Пушкін та Жуковський були для них література (а не так, як для мене,— книжки в жовтій обгортці, що я їх читав і вчив дитиною). Вони з презирством ставилися однаково до Дюма, Сю й Феваля— і висловлювали свої думки, особливо Зухін, з приводу літератури, далеко краще й ясніше, ніж я, чого я не міг не визнавати. Щодо знання музики—так тут я теж не мав ніякої переваги над ними. І ще дуже здивувало мене те, що Оперов грав на скрипку, другий із студентів, що готувалися з нами, грав на басолю й на фортепіяно, і обидва грали в студенській оркестрі, досить знали музику й любили добру. Одне слово, все, чим я хотів похвалитись перед ними, за вийнятком французької та німецької вимови, вони знали краще, ніж я, і ая; ніяк не пишалися цим. Міг би я похвалитись у моєму становищі свідськістю, але я її не мав, як Володя. Так що ж таке була височінь, з якої я дивився на них? Моє знайомство з князем Іваном Івановичем? Французька вимова? Бігунці? Голяндська сорочка? Нігті? Та, кінець — кінцем, чи воно, бува, не дурниці оте все? — починало мені іноді потроху спадати на думку під упливом заздрощів до товариства та до молодої, добродушної веселости, що я її бачив перед собою. Вони всі були на сети". Простота їхнього поводження доходила до грубости, але й під цим грубим зовнішнім виглядом завжди видко було страх перед тим, щоб якнебудь не образити один одного. Поганець, сви-н я, що їх вони вживали в розумінні пестливих слів, тільки неприємно вражали мене й давали привід до того, щоб поглузувати з них у думці, але ці слова не ображали їх і не заважали їм щиро приятелювали між собою. У поводженні між собою вони були такі обережні й ґречні, як тільки бувають дуже бідні й дуже молоді люди. Головне ж — щось широке, гультяйське чуя-лося мені в цій вдачі Зухіна та його пригодах у "Лісабоні". Я передчував, що гульня там мала бути чимсь зовсім іншим, ніж оте лицемірство з паленим ромом та шампанським, що в ньому я брав участь у барона З-