— Ага, — каже, — то ви, чловєчку?
— Так, прошу пана, то я з мітлами.
— Добре, добре, я зараз до вас вийду.
Запер вікно. Ми чекаємо. По добрій хвилі вийшов.
— Ну, що ж ви, принесли мітовки?
— Так, прошу пана, сто, як пан казали.
— Ага, ага, то добре. Але знаєте що, я їх тепер не потребую, возьміть собі, най у вас іще будуть до якогось часу або й можете їх попродати… А мені як буде треба, то я вам перекажу. А тепер нате вам отсей квіток, покажете війтові, то він уже вам скаже, що маєте робити.
— Ба, а то як, — кажу я. — То пан замовили, а тепер не беруть?
— Ні, не беру, — каже він лагідненько, — бо мені тепер не треба. Але ви не бійтеся, я за вас не забуду. Ось вам той квіток, нате!
— Нащо мені вашого квітка? Що я з ним ізроблю?
— Возьміть, возьміть, — каже він. — А втім, як не хочете, то як схочете. А тепер ідіть собі з богом!
Я вже, правду кажучи, хотів поставитися до нього з язиком, але він обернувся та й шусть назад до хати. Ми зісталися мов водою зілляті. А далі, що діяти, забрали мітли та й пішли на торг, аби хоть що то розпродати.
Аж ось так десь за тиждень кличе мене війт. "Що за біда?" — гадаю собі. Приходжу, а війт смієся та й каже:
— Ну, діду Паньку (мене всі звуть дідом, хоть я не такий-то ще й старий), маєш благовісника.
— Якого благовісника? — кажу та й дивуюся.
— А от якого, ади! — та й виняв папір, той самий, що мені той пан оногди давав, розвернув його та й став читати щось таке, що я ані капиночки не зрозумів, крім свого власного ім’я.
— Ба, та що ту таке сказано? — питаю.
— Сказано, діду, що ти великий багач, по сто мітлів щотижня продаєш, гроші лопатою загрібаєш, та й велено поставити тобі отсю п’явку.
— Яку п’явку? — питаю я, вухам своїм не вірячи.
— Аркушок, небоже.
— Аркушок? Ба, та який аркушок? Для кого?
— Ей, діду! Не чинися глухим, коли тобі не позаступало! Адже ж не для мене, а для тебе! Маєш платити попри домовий ще й заробкового податку п’ятнадцять ринських річно.
— П’ятнадцять ринських річно? Господи! Ба, та за що?
— За мітли! Чуєш, що пан комісар податковий подав тебе на аркушок і каже, що ти по сто мітлів на тиждень продаєш.
Я став, як той, кажуть, святий Семен Стовпник, що п’ятдесят літ на однім місці стовпом стояв. Так, якби я чемериці наївся.
— Пане вуйці, — кажу згоді, — я не буду платити.
— Мусиш!
— Ні, таки не буду. Що мені зробите? Що голий за пазуху сховає? Адже знаєте, що на мітлах я й у цілім році ледви п’ятнадцять ринських зароблю.
— Що я маю знати? Пан комісар мусить ліпше се знати! — каже війт. — Моя річ стягнути податок, а не хочеш дати, то я здекутника вишлю.
— Овва, шліть хоть зараз! У мене здекутник здохне, заки що знайде.
— Ну, то продамо хату й грядки, а вас на чотири вітри. Цісарське не сміє пропасти!
Я зойкнув мов підрізаний.
— А видиш, — каже війт. — Ну що, будеш платити?
— Буду, — кажу, а сам собі своє гадаю.
Минули три роки, я не платив ані крейцара. Як приходила здекуція, то ми з бабою ховалися у лози, мов від татар, а хату замикали. То ті здекутники прийдуть, покалатають, покленуть та й потечуться далі. Два рази хотіли добуватися силоміць до хати, та оба рази добрі люди відпросили. Але на четвертий рік урвалося. Ні просьби, ні плачі не помогли. Рештанції на мні назбиралося щось на шістдесят ринських. Наказали з міста зараз ізложити гроші, а як ні, то хату пустити на ліцитацію. Я вже й не тікав нікуди, виджу, що нічого се не поможе. Ну, та й що? Назначили ліцитацію, отаксували все моє добро на круглих шістдесят ринських. Приходить той день, тарабанять, кличуть купців… "Хто да вєнци?" — еге, коли-бо ніхто й стілько не дає. Десять… дванадцять… ледво на п’ятнадцять ринських витягли та й за те й продали. А я в сміх та й кажу до війта:
— А видите, таки я вас іздурив! Хіба я вам не казав, що голого не обідреш?
А війт до мене:
— Нехай тебе, діду, мара бере, на який ти спосіб узявся!
Нашу хату закупив жид Йойна на хлів для телят, а ми з бабою, як видите, пішли в комірство. Знов по-старому жиємо, доки бог віку подовжить. Вона пряде, хлопці людську худобу пасуть, а я мітли роблю. Та й якось своїм світом торочимо, хоч і без аркушка.
Львів, у лютім 1881 р.