— Що ви, пане, не кажіть,— упав у річ Санчо,— а ми все-таки маємо бути вдячні за двісті золотих талярів, що дав мені дуків дворецький у калитці: я ношу її на серці як помічний пластир про всякий случай, бо не завжди нам траплятимуться замки, де нас добре пригощатимуть: будуть, може, й корчми, де нас частуватимуть киями.
Отак, розмовляючи про те та про се, їхали собі рицар із зброєношею, коли, уїхавши добру милю, побачили на зеленому лужку чоловік дванадцятеро вбраних по-сільському людей, що, посідавши на своїх свитах, споживали підобідок. Коло них видніли білі полотняні покривала, нап'яті чи накинуті на якісь предмети. Дон Кіхот під'їхав до тих їдунів і, привітавшися звичайненько, спитав, що там у них під тими покривалами. Один із них відповів:
— Під сими покривалами, пане, скриті образи, роблені горорізьбою на вівтар у нашій сільській церкві; ми їх накриваємо, щоб краса не ушкодилась, і носим на плечах, щоб вони не побились.
— Коли ваша ласка,— сказав Дон Кіхот,— я хтів би на них подивитись; як ви так бережно коло них ходите, то мають бути прегарні образи.
— А ви ж думали як? — відповів інший селянин.— Нехай сама ціна [597]
скаже: нема тут образа, що коштував би менше, як п'ятдесят дукатіви Зараз ваша милость сама в тому пересвідчиться, побачивши їх живо-видячки на власні очі.
Тоді одірвався від їжі, встав і зняв покривало з першої різьби. То був; святий Юр верхи на коні; він люто, як то звичайно малюється, вгородив копіє в пащу змієві, що звивався в нього під ногами. Ввесь образ жахтів, як то кажуть, золотом. Подивившись на нього, Дон Кіхот сказав:
— Сей мандрований рицар був один із найкращих з-поміж воїнства небесного; звали його святим Юром. Був, окрім того, захисником дівиць. Анумо, гляньмо на другий.
Селянин відслонив другий образ: то був святий Мартин, також верхи, що ділився своїм плащем із убогим. Скоро побачив його Дон Кіхот, одразу сказав:
— Сей теж був із християнських рицарів; думаю, що був він не стільки одважний, скільки щедровитий: он бачиш, Санчо, ділиться плащем із убогим, половину йому дає; мабуть, діло було зимою, бо якби то було влітку, він оддав би цілого плаща, такий був нищолюбивий.
— Мабуть, що ні,— зауважив Санчо.— Так, надісь, робив, як тої приказки: оддай нищим, а собі ні з чим; людям дай, та й про себе дбай; даруй, та не роздаровуй.
Засміявся Дон Кіхот і попросив одгорнути наступне покривало, з-під якого відкрився образ всегишпанського патрона: він сидів верхи на коні з окривавленим мечем у руці, тиснув маврів і йшов потоптом по їхніх головах; побачивши теє, Дон Кіхот сказав:
— Отсей рицар теж із христолюбивого воїнства: звати його святий Яків або ж Сантьяго Мавробієць. Се один з найславніших святих і рицарів, що був колись на землі, а тепер на небі.
Далі розкрито ще один образ: святий Павло падає з коня — ну, і все те, що малюється при зображенні його навернення. І таке те все було живе, що глядачам здавалось, ніби Христос говорить до нього, а Павло відповідає.
— Цей,— сказав Дон Кіхот,— був колись найгіршим ворогом церкви Господа Бога нашого, а відтоді й повік-віку найпершим її оборонцем; за життя був мандрованим рицарем, по смерті став святим; був невтомним трудівником на Господньому винограднику, просвітителем поган; за школу йому правили небеса, а за навчителя і наставника сам Ісус Христос.
Більш образів не було; Дон Кіхот велів знову їх понакривати і сказав носіям:
— За добру призвістку маю я, браття, те, що тут ось побачив, бо ті святі рицарі коло того самого діла, що й я, ходили, тобто коло воювання; різниця поміж ними і мною та, що вони, святі, воювали по-Божому, а я, грішний, воюю по-людському. Вони добулись неба, а я й досі не знаю, чого добудусь силою моїх трудів; та якби моя Дульсінея Тобоська визволилася зі своєї біди, то моя доля покращала б, розум мій поправився б, і я, можливо, пішов би кращим шляхом, аніж дотепер.
— Ваше слово та Богові в уші, а лихому поза уші,— сказав при цій нагоді Санчо.
Люди дивували і поставі Дон Кіхотовій, і речам його; вони і в поло— [598] вину не розуміли того, що він їм хотів сказати. Докінчили свою трапезу, завдали собі на плечі образи і, попрощавшися з Дон Кіхотом, пішли своєю дорогою.
Санчо стояв і ніби вперше побачив свого пана, дивувався — чого тільки той чоловік не знає! Здавалось, не було такої історії, такої події в світі, якої б він не знав на зубок від дошки до дошки. Тоді звернувся до нього:
— їй-право, пане-добродію, якщо те, що нам оце трапилось, можна назвати пригодою, то вона найкраща і наймиліша з усіх, що нам за всі наші мандри лучилася: ані тобі страхів яких, ані батогів, ані за меча не треба було хапатись, ані землі своїми тілами міряти, ані голодом сидіти. Будь благословен Бог, що дав мені на власні очі такеє уздріти!
— Золоті в тебе, Санчо, уста,— сказав Дон Кіхот,— але вважай на те, що час на час не приходиться, і не все воно однаково буває; а те, що простацтво називає звичайно призвісткою, коли воно не грунтується на якійсь природній причині, здоровий розум каже нам вважати за щасливий випадок і відповідно судити про нього. Встане раненько такий собі забобонець, вийде з дому і спіткає ченця закону благословенного святого Франціска, зразу повертає голоблі, мов то гриф-птиця якась, і шусть ізнов додому. Розсиплеться у якогось іншого марновірця сіль по столу — і враз його всього холодом обсипле, немовбито природа зобов'язана подавати сигнал грядущої біди такими-от дрібними прикметами. Розумний чоловік, а паче християнин, не повинен до таких марниць доскіпуватись, щоб пізнати волю небес. Сціпіон висаджується в Африці, скік на берег, підсковзнувся і впав; вояки його мають те за лиху прикмету, а він держиться руками за землю й каже: "Тепер ти, Африко, од мене не втечеш: держу тебе в руках!" Отож, Санчо, для мене це просто щасливий випадок, що я з тими образами спіткався.
— Так і я гадаю,— зауважив Санчо.— Але скажіть мені, ваша милость, спасибі вам, чого це гишпанці, ідучи в бій, звертаються до того святого Якова-Мавробійця: "Сантьяго! Зімкнись, Гишпаніє!" Чи то Гишпанія стоїть розімкнена і її треба замкнути, чи що воно за оказія така?