РОЗДІЛ XXVII,
де псується, хто такий майстер Педро та його мавпа, а також оповідається про нещасливий для Дон Кіхота кінець пригоди з ослячим ревом, зовсім супротивний тому, ніж він собі зичив і замишляв
Сід Ахмет, дієписець сієї великої історії, такими словами розпочинає новий розділ:
Присягаюсь яко християнин і католик... з чого його тлумач зауважує, що клятва Сіда Ахмета, з походження, безперечно, мавра, буцімто він християнин-католик, означає лишень ось що: достоту як хри-стиянин-католик під час клятви присягається чи повинен присягатися говорити саму правду, так і він присягається, яко християнин-католик, говорити саму правду про Дон Кіхота і зокрема про те, хто такі майстер Педро та його мавпа-угадниця, здатна своїми віщуваннями викликати у всіх навколишніх селах здуміння і подив. Отож він мовить, що всі, хто першу частину цієї історії читав, пригадають, певне, собі Хінеса де Пасамонте, якого вкупі з іншими галерниками визволив Дон Кіхот у Сьєррі-Морені, і за це добродійство та голота злостива і зловорожа відплатила йому невдячністю і кийовим боєм. Той самий Хінес де Пасамонте, прозваний від Дон Кіхота Хінесиком Потягусиком, і поцупив у Санча Панси Сірого, проте в частині першій з вини друкарів вилетіло пояснення, як саме і коли все те скоїлося, через що багато читальників недомислилися і друкарський ляп ставили на карб авторові-забудькові. Та ось Хінес викрав Сірого з-під сонного Санча Панси і зробив це таким самим ярмісом і викрутасом, що й Брунело, коли при облозі Альбраки Сакрипант вихопив у нього з-під ніг коня. Як одзискав Санчо свого осла, ми вже розповідали. Той самий Хінес, боячись потрапити до [465] рук правосуддя й прийняти кару за незліченні свої шахрування та злочини (за ним їх стільки рахувалося і то таких розмаїтих, що він сам списав цілий томище), той самий Хінес постановив пробратися до королівства Арагонського, заліпити собі ліве око й пошитися в вертепни-ки, бо сіпати за нитки й показувати фиглі він був неабиякий мастак.
Отож ув одних християн, визволених з берберійського брану, він справив при нагоді мавпу та й вимуштрував її на умовний знак залазити до нього на плече й удавати, ніби щось нашіптує йому на вухо. І тепер, перш ніж нагрянути з своїм вертепом та мавпулею в якесь село, розпитував у сусідів чи там у людей обізнаних, що цікавого сталося в тім селі і з ким саме. От він усе те закмічував, і на почин звичайно розкладав вертеп і ставив то ту, то ту вертепну сценку, але всі незмінно веселі, втішні й широковідомі. А вже після вистави показував зручність і справність своєї мавпи, при цьому попереджав публіку, що вона вгадує минуле й теперішнє, а от щодо майбутнього не тімаха. За кожну відповідь він правив два реали, а з деяких ще дешевше, залежно від того, хто питав; коли ж зупинявся в людей, чиї таємниці знав, то хоч би вони, жалкуючи гроші, від розпитів утримувалися, він усе одно подавав мав-пулі знак, а потім об'являв, що вона сказала йому те-то й те-то, і таки вціляв у мету. Цим він неабияк прославився, і всі ходили за ним тічкою. Бистрий розумом, він придумував відповідь на льоту і нерідко відповідав вельми дотепно, а що в нього ніхто не розпитувався і не доскіпувався, звідки мавпа така вгадниця, то він лудою лудив усіх та знай начиняв капшук. І от, упавши в заїзд, упізнав він одразу Дон Кі-хота і Санча Пансу, а впізнавши, зумів завиграшки великим дивом здивувати і Дон Кіхота, і Санча Пансу, і всіх інших постояльців; правда, це б вийшло йому боком, якби Дон Кіхот, здіймаючи королю Марсилію голову й вибиваючи до ноги кінноту, затнув мечем трошки нижче,— та про це вже йшлося в передущому розділі.
Ото і все, що треба про майстра Педро та його мавпу розповісти. А тепер вернімося до Дон Кіхота з Ламанчі.
Виїхавши з заїзду, він поклав собі спершу навідати береги річки Ебро та її околиці, а потім рушити в місто Сарагосу, оскільки до турніру залишалося ще чимало часу. З цим наміром пустився у путь і за два дні дороги з ним не сталося нічого достойного опису, аж це третього дня, беручись на узгірок, почув він суремний рев, барабанний дріб та пальбу з пищалей. Він був подумав, що це йдуть жовніри, і, щоб глянути, під-острожив Росинанта й виїхав на пагорок. От зіп'явся він на шпиль, глядь, а під горою аж роїться від людей, душ, як йому здалося, двісті, озброєних чим-попадя, як-от: ратищами, самострілами, бердишами, списами й галябардами, хто пищалі мав, хто круглі тарчі. Спустився наш гідальго з пагорба і під'їхав до загону так, що міг ясно розгледіти короговки, розрізняти їхні барви й відчитувати гасла, на них. написані; надто йому впав до віч один девіз: на прапорі чи короговці з білого атласу було вдано мов живого віслючка сардинського, голова задерта, паща роззявлена, язик висолоплений — словом, у такій поставі, ніби збирався ревіти, а довкола буйними літерами виписано такий двовірш:
Як осли, ревіли ревно
Два алькальди недаремно. [466]
З сього знаку виснував Дон Кіхот, що ці люди, певне, ревуни-ослят-ники, от він сказав про те Санчові й розтлумачив, що на стягові написано. І додав, що той, хто йому про цю пригоду оповідав, очевидно, вклепався, кажучи, що ревіли двоє рехідорів, бо з віршиків на прапорі виходить, що то алькальди. На те відрік Санчо Панса:
— Пане мій, менше тим переймайтеся. Можливо ж, ті рехідери-ревуни та вже поробилися в тім селі алькальдами, тоді їх можна титулувати і так, і так. Тим паче що сіль цієї сторії не в тім, хто ревів, алькальди чи там рехідори, а в тім, аби ревіли, бо ревіти по-ослячому є від чого і алькальдові, і рехідорові.
Коротше, нашим мандрівникам стало на очі, що то обсміяне село вийшло битися з сусідами пересмішниками, які заливали йому сала за шкуру.
Дон Кіхот подався просто до сельчан, засмутивши тим непомалу Санча, не дуже охочого до такого роду турбацій. Загін прийняв його як підмогу, гадаючи, що він їхня сторона. Піднявши наличчя, Дон Кіхот з шляхетною звагою й гідністю під'їхав до корогви з зображенням осла, і тут його обстала вся військова старшина, витріщивши на нього очі, здивована, як усі ті, хто вперше бачив його. Помітив Дон Кіхот, як пильно його розглядають, не обзиваючись ні словом і ні про що не питаючись, надумав з цієї мовчанки скористатися і, порушуючи свою власну, покликнув товстим голосом: