Тут Гореслава, а з нею і всі інші дуеньї підняли заслони, якими були вкриті, і появили обличчя, порослі бородами — которі рудими, которі чорними, которі сивими, а которі шпакуватими. На той вид дук із дуки-нею аж наче здивувались, Дон Кіхот із Санчом остовпіли, а решта присутніх були мов ошелешені. Тим часом Трифалдиста промовляла далі:
— Таким ото робом покарав нас проворний на все лихе поганець Маламбрун, покривши ніжні й делікатні личка наші сією шорсткою щетиною... Краще б він був повідрубував нам голови своєю страшенною шаблюкою, аніж мав отак потемнити світлість облич наших сими ненависними кудлами; бо як подумати, панове гойні (те, що казатиму зараз, воліла б полити джерелами сліз із очей моїх, якби я не вилила їх цілі моря в біді нашій і не висушила очей на сухий колос), як подумати, кажу, то де подітися, де податися дуеньї 'з бородою? Який батько, яка мати пожаліють її? Хто стане їй до помочі? Адже навіть коли шкіра в неї гладесенька, коли личко знівечене без кінця-краю преріжними кра-силами та мазилами, то й тоді мало хто її любить, а яково ж то буде тепер, як одслонить вона вид, а на ньому хащі лісовії? Ох, сестриці мої дуеньї, у злую годину прийшли ми на світ, у лиху часину зачали нас отець-мати наші!
Сеє сказавши, зомліла.
РОЗДІЛ XL
Про речі дотичні й належні до сієї пригоди та до сієї вікопомної історії
По істинній і щирій правді всі любителі таких-от історій мають бути вдячні Сіду Ахметові, першому б то авторові, за ту докладність, з якою він оповів про сі події, не поминаючи ані найменшої подробиці, з'ясовуючи щонайдрібніші обставини. Він змальовує думки, розкриває прагнення, відповідає на мовчазні питання, роз'яснює сумніви, розв'язує труднощі, одне слово — до шниру задовольняє найдопитливішу цікавість. О препрославлений авторе! О щасливий Дон Кіхоте! О славетна Дульсінеє! О чмутовитий Санчо Пансо! Живіть усі разом і кожне зокрема нескінченні віки на втіху та на загальну розвагу всіх живущих!
Отож, повідає історія, як побачив Санчо, що Гореслава зомліла, вигукнув:
— Присягаюся честю людською і вічним спасінням предків моїх, Пансів, що зроду не бачив і не чув, ані од мого пана не знав, ані в думці собі не покладав такої-от притичини! А бодай тобі тисячу дияволів (се я не кляну, а так тільки), велетню й чаклуне Маламбруне! Чи не міг найти іншої якої кари отсим грішницям, що ти обородив їх? Було б їм краще носи поврізувати, нехай би собі гуньками ходили, а то на — бороди вчепив... От хоть і заложусь, у них і грошей не стане на те стри-жіння та гоління.
— А так, пане,— притакнула одна з дванадцятьох,— таки не маємо [517] грошей на депіляцію, то й беремося (декотрі з нас) на дешевші способи: прикладаємо собі смоляні пластирі-липучки, а потім оддираємо раптово і стаємо чисті та гладенькі, наче дно у мужчирі кам'яному; воно, правда, є і в Кандаї такі жінки, що ходять од двору до двору волосся виводити, брови прополювати та інший жіночий марафет наводити, та ми, нашої пані дуеньї, їх ані на оч не пускаємо, бо то, здебільшого, такі пройдисвітки, що самі вже з'їжджені, то до інших із недобрим під'їжджають; отож як не порятує нас пан Дон Кіхот, то так нас із бородами і в домовину покладуть.
— Я радше свою вирву в країні маврів,— сказав Дон Кіхот,— а таки знайду раду на ваші.
По сім слові прийшла до пам'яті Трифалдиста і сказала:
— Гук сієї обітниці, одважний рицарю, дійшов до слуху мого в моїм зомлінні, отямивши мене і опритомнивши цілком; отож благаю вас ізнову, мандрований славетнику і незборений потужнику, тую благу обітницю в діло повернути.
— За мною діло не стане,— одрік Дон Кіхот.— Кажіть, сеньйоро, що маю робити, я готовісінький вам до послуг.
— Річ, бачите, у тім,— відповіла Гореслава,— що звідси до Кан-дайського царства, коли сухопуттю йти, буде кругло п'ять тисяч миль, чи що; а як навпрошки повітрям, то всього три тисячі двісті двадцять сім. А ще треба знати, що обіцяв мені Маламбрун, як приведе мене доля знайти рицаря-визвольника, прислати йому під верх румака-самоходника кращого й не такої о норовистого, як ото бувають наймані коні: се той самий дерев'яний кінь, на якому одважний Петро умкнув прекрасну Магелону. Правиться той кінь кілочком, що встромлений йому в лоба, то в нього ніби повід, а літає повітрям так шпарко, наче його несе нечиста сила. Коня того, славлять іздавна переказом, сотворив премудрий чарівник Мерлін і дав його другові своєму Петрові, що мандрував на ньому чимало й умкнув, як уже сказано, прекрасну Магелону, посадивши її в забедри: хто на них із землі дивився, тільки роти пороззявляли з великого дива. Чарівник давав того коня тільки тим, кого любив, або хто платив добре, і, наскільки відомо, після хороброго Петра на ньому ніхто не їздив. Згодом Маламбрун чарами своїми залучив того коня собі і їздить ним безпереч світами: сьогодні він тут, завтра у Франції, позавтрьому в Потосї: а найліпше те, що той кінь не їсть, не спить, підків не носить і, хоч сам безкрилий, несе вершника такою легкою ходою, що держи в руках води повну склянку — і краплі не проллєш. Тим-то й любо було Магелоні прекрасній їхати на ньому верхи.
Тут упав у слово Санчо:
— Ну вже щодо легкої та плавкої ходи, то нема над мого Сірого, тільки що по небу не втне; а по землі — то всі на світі румаки чи сту-паки нехай умиються.
Всі засміялись, а Гореслава провадила далі:
— Сей от кінь (якщо Маламбрун справді хоче покласти край нашій недолі) стане перед нами перше, ніж уплине півгодини ночі, бо чарівник сказав, що подасть мені ознаку, як найду я того рицаря, котрого шукаю: зразу пришле на те місце коня. [518] — А скільки ж людей,— спитав Санчо,— на тому коні поміститься?
— Двоє,— одказала Гореслава.— Один у сідлі, а другий у забедрах; найчастіше то бувають рицар із джурою, як не буде вкраденої панянки.
— Цікавий я знати, пані Гореславо,— допитувався Санчо,— як же того коня звати?
— Не звуть його,— одказала дуенья,— ані Пегасом, як у Беллеро-фонта, ані Буцефалом, як у Олександра Македонського, ані Брільядо-ром, як у шаленого Орланда, ані Баярдом, як у Рейнальда Монталь-банського, ані Фронтином, як у Рожера, ані Боотом чи Перітоєм, як звуться Сонцеві коні, ані теж Орелією, як у нещасливого Родріга, останнього короля готського, що то в нефортунній битві утратив життя своє і царство.