— Ага,— сказав Санчо,— виходить, якби жінка вам не вмерла, чи її хто не уморив, то ви не були б удівцем?
— А ні, пане, не був би,— погодився селянин.
— Отже, ми вже дещо з'ясували,— сказав Санчо.— Ну-ну, брате, кажіть далі, бо час такий, що спати пора, а не суди судити.
— Отож я й кажу,— вів далі селянин,— що той мій син, що на бакаляра тягнеться, та влюбив собі в нашому-таки селі дівку, Клара Пер-лізована прозивається, Перлізованого Андреса донька, господаря тяжко багатого; прізвище те в них не родове і не фамільне, а просто всі вони вдаються якісь ніби паралізовані, гостець тобто їх гне і мне, а Перлізо-ваними їх для красоти називають; та як правду сказати, то сама Клара таки справжнісінька перла оріянська, як із правого боку глянуть, то чиста тобі квіточка польова, а як із лівого, то вже не так — ліве око у неї, бачите, од віспи витекло; та хоть рябо на виду, аби дівка до ладу: хто любе, той каже, що кожна в неї дзюбочка — то душі закоханого ямка-могилка. А що вже чиста — там така, що носа тримає козирем, щоб личка не зашмаркати, ніс у неї од рота немов тікає: і така ж тобі гарну-ля, рот великий, якби ще не щербата (зубів десять чи дванадцять таки недолік), то геть би всіх дівчат красою повершила й заломила. А про губи вже й не кажу: такі тонкі та делікатні, що якби їх намотати, ото вийшла б шпулька! І на колір не такі, як у людей, а переливчасті, синьо-зелено-баклажанні, чудороднії! Вибачайте, пане губернаторе, що я її так докладно всю чисто змальовую: вона ж мені за доньку має стати невзабарі, тим я люблю її і милую!
— Малюйте, як хочете,— сказав Санчо,— мені те малювання до смаку, а якби я ще був пообідав, то такий патрет здався б мені за найкращу закуску.
— Дійдемо й до закуски,— відказав селянин,— та то буде, либонь, не скоро. Отож я й кажу, паночку, що якби я міг змалювати її уроду, її поставу, то було б чудо, не картина! Та, бачите, не можу — вона вдалася скрючена, скорчена, коліна до рота звело; а уявіть собі, щоб розпросталася — стелю б головою пробила, до крівлі дістала! Вона давно б уже дала руку сину мойому, бакалярові, та ба!— не може простягти її, рука в неї завузлована; зате нігті довгі і жолобкуваті, зразу знати добру породу і добру вдачу.
— Ну гаразд,— сказав Санчо.— Даймо на те, брате, що ви змалювали вже її з ніг до голови. То чого ж ви хочете? Кажіть мені зараз без викрутів і вивертів, без загайки і без утайки.
— А хочу я, пане,— одказав селянин,— аби ваша милость були такі ласкаві й дали мені листа рекомендаційного до свата мого, щоб, значиться, не одкладав уже того женіння, бо ми собі і худобою, і подобою, сказати б, рівні: правду кажучи, пане губернаторе, син у мене біснуватий, [551] і три чи чотири рази на день на його находить; та ще якось у вогонь попав був, то вид у нього поморщений, як пергамен, а очі сльозаві і трохи каправі; ну, але вже на вдачу — достеменний янгол, якби ще був сам себе не товк та не кулачив, то був би святий, та й годі.
— Може, ви ще чого хочете, чоловіче добрий?— спитав Санчо.
— А й ще чогось хочу,— одказав селянин,— тільки не важуся казати... Ну, та де вже наше не пропадало: утік не втік, а побігти можна! Хотів би я, пане, щоб ваша милость дали мені триста або й цілих шістсот дукатів — синові мойому бакалярові на нове хазяйствечко, бо йому куди не кинь, на одділ треба йти, щоб тестеві з тещею на поталу не датися.
— А тепер подумайте, чи вам ще чого не треба,— сказав Санчо.— Кажіть сміло, не встидайтеся і не сорбмляйтеся.
— Ні, оце вже все,— одказав селянин.
Як тільки він промовив ці слова, губернатор зірвався на рівні, ухопив крісло, на якому сидів, і закричав:
— Ах ти ж мудюрею нешмарований, гевале неотесаний! Геть мені зараз же з-перед очей, бо нехай мені те да се, як не провалю тобі голови отсим кріслом! Ти, скурвий сину, пройдисвіте, самого люципера маляре, приходиш у таке врем'я просити в мене шістсот дукатів! А де ж я їх, смер-дюху, візьму — з коліна вилуплю? Та якби й були, то з якої речі мав би я тобі давати, дурню ти заплішений? І яке мені діло до вашої Мігель-Турри і до всього того паралізованого кодла? Геть, кажу, звідси, бо присягаю на життя дука, мого пана, зроблю, як сказав! Не з Мігель-Турри ти, мабуть, а з самого пекла сюди присланий мені на покусу! Ще й півтора дні не пройшло, як я на уряд заступив, а ти, іроде, правиш із мене шістсот дукатів!
Стольник подав знак прохачеві, щоб вийшов із зали; той так і зробив, понуривши голову — боявся б то, щоб гнів губернаторський на ньому не окошився. Добре зіграв, паливода, свою ролю...
Та залишмо на який час розгніваного Санча (миром-миром, пироги з сиром!) і повернімося до болящого Дон Кіхота, що, обліплений пластирями, цілий тиждень курувався од котячих ран, бо за сей час із ним сталась одна пригода, яку Сід Ахмет обіцяє розповісти правдомовно і докладно, не минаючи наймарніших дрібничок, як він звик чинити протягом всеї цієї історії.
РОЗДІЛ XLVIII
Про те, що приключилось Дон Кіхотові з доньєю Родрігес, дуеньєю при дукині, та про інші події, достойні описання і вічного спогадання
Сумний та невеселий лежав тяжко зранений Дон Кіхот у себе в ліжку з перев'язаним обличчям, не перстом Божим, а котячими кігтями мічений — такі-то нещастя випадають мандрованим рицарям. Цілий тиждень не виходив він між люди, а сієї ночі ніяк не міг не то заснути, а й ока замружити, думаючи про напасті свої та лицяння Альтісідори-не. Коли чує — хтось ключем одмикає двері до його покою: отож, поду— []552] мав зразу, тая закохана панна хоче вчинити замах на його цноту, захитати вірність супроти володарки його, Дульсінеї Тобоськоі. "Ні,— сказав він рішуче, упевнившись у догадці своїй (а говорив голосно, щоб його почуто),— ні, немає такої краси на світі, через яку я перестав би кохати ту, що навіки вкарбувалася мені в самісіньке серце, врізалася в найпотаємніші глибини моєї істоти! Чи тебе, сеньйоро моя, обернуто в цибулясту мужичку, а чи в німфу золотохвилього Таха, де ти гаптуєш єдваби та златоглави, чи сховав тебе десь Мерлін або Монтесінос — де б ти не була, ти моя; де б я не був, я твій!"
В ту ж саму мить, як він скінчив свою орацію, одчинились двері. Дон • Кіхот став на ліжкові на весь зріст, загорнений з голови до ніг у жовте атласне укривало, на голові ковпак нічний, обличчя й вуса перев'язані: обличчя од подряпин, а вуса — щоб не розлазились і не звисали; подивитись на нього — мара марою. Він пильно видивлявся в двері, сподіваючись побачити засмучену й коханням змучену Альтісідору; натомість на порозі з'явилась поштива дуенья, оповита вся од чепчика до стіп білим плоєним завивалом. У лівій руці держала свічечку-недо-гарок, праву поставила дашком, щоб світло не било їй у вічі, сховані за здоровенними окулярами. Ступала дрібненько, майже нечутними кроками.