Під'їхав я до дядьків:
— То ти їх наполохав?— питає дядько Дороги.
— їй-бо, дядечку, ні! Я сидів, як ви сказали, а вони чогось налякалися й знялися!
— Ох, і полохлива, ох, і сторожка птиця!—зітхнув дядько Дорош. А другий:
— Ану їх к лихій годині! Підвертай до ожореду!
Під'їхали ми до ожереду, витягли дядьки з гарби кошика, прослали під ожередом попону...
— А ти коням сіна підкинь!—наказав мені дядько Дорош, — та розгнуздай! Умієш?
— Умію!
Ну, потім уже полювання дрохв було таке: я коники ловив, а дядьки з глечиків у чарку наливали та закусювали. А потім співали, — і під ожередом, і на гарбі, як додому їхали, і в садку, як додому приїхали, а я на ослоні дрімав.
А дядько Дорош все намагався довести, що:
— Дрохва, — вона дуже полохлива птиця! Дуже полохлива! А БИ кажете! Я заснув.
А дрохва таки справді полохлива і дуже сторожка птиця.
Полюють її отак, як ото ми колись із дядьком Дорошем полювали: гарбу і воза обтикують бур'яном, гілками з листям, а потім, об'їздячи табун, наганяють поволеньки на схованих охотників.
А найцікавіший спосіб полювати дрохву — це підкрастись до табуна на постріл і торохнуть.
Підкрадатися треба дуже сбережно і дуже здалеку.
Забачили ви табун далеченько, так кілометрів за три в степу, — лягайте й починайте лізти.
І все придивляйтесь, щоб так перелазити — од кущика травиці до кущика будяків чи бур'янцю якогось, кураю тощо...
Лізти найкраще на череві, кашкета — в кишеню, голову пригнути низько до землі, бо дрохва найбільше голови людської лякається!
Отак і підлазьте, підкрадайтеся!
То нічого, що на другому кілометрі вашого підкрадання ви вже не штанами будете лізти і не сорочкою, а голими ліктями й голими коліньми, що на третьому кілометрі вже з колін і з ліктів кров капатиме, — то нічого, то якраз і найсильніші, й найпекучіші суть моменти полювання дрохви, — ніяка благородна й велика дичина задарма не дається, а дрохва, коли це не вона, а він, дудак, майте на увазі, що він важить пуд, цілий пуд, а смальцю з нього цілий глечик, а вишкварок — півпідситка.
Та ще майте собі на увазі, що дрохв'ячий смалець не тільки для каші, бо то вам не гусячий смалець, а то смалець дрохв'ячий, він од бешихи сильно дуже допомагає!
От сам: пуд м'яса, глечик смальцю, півпідситка вишкварок і ніякої ні у вас, ні у сусідів бешихи.
От що значить дрохва!
Та ще до всього цього й гордовите:
— Дрохву вбив! О!
Так що ж ви будете дивитися на якихось там три кілометри підкрадання, на штани та на сорочку й на обідрані коліна та лікті!
Дрібниці то все!
Не звертайте на них уваги й підкрадайтеся далі.
Підлізти треба на постріл, — це, значить, метрів на п'ятдесят-шістдесят, не більше!
Шріт має бути крупний — дві-три кулі, а то й картеч, бо птиця велика.
Ну, вже недалечке залишилося, метрів з п'ятдесят!
Останні зусилля, ще метр — і дрохви... здіймаються й летять!
Ви стріляєте "у божий світ, як у нову копійку", сідаєте, дерете натільну сорочку й перев'язуєте коліна й лікті!
А потім уже потихеньку йдете додому.
І уявіть собі, що дрохви, як правило, зриваються й летять завжди саме тоді, як вам залишилось пролізти ще тільки не більше як один чи два метри.
Характер у них такий!
Ви, ясна річ, не повірите, але одного разу я таки вбив дрохву.
Убив, не підкрадаючись, а просто так устрелив— та й вже!
Невеличкий, так із десяток, табунець дрохв, бачу, летить і сідає на буряках...
Я бродив з рушницею в степу, полював перепілки, а в запасі було в мене кілька набоїв з крупним шротом.
Перезарядивши свою централку, пішов я проти зітру по буряках на те місце, де сіли дрохви.
Було це в серпні, віяв невеличкий вітерець.
Бурячиння було високе й лапате, вітерець по нім тихенько лопотів, я поволі й потихеньку йшов, і дрохви мене підпустили, бо, очевидно, шум моїх кроків заглушало лопотіння гички.
Знялися вони недалечке, метрів за сорок, — я вистрелив, і — о радість! — одна з них каменем на землю.
Підбіг — єсть!
Я не скажу, щоб це був дудак на цілий пуд вагою, це не був дудак, а скоріше — дудочка, і до пуда їй було дуже далеко.
А проте ж — дрохва! Справжня дрохва!
Додому я їхав гордий, з вокзалу до квартири йшов гордий, а як увійшов у хату, ні на кого й не дивлюсь.
Домашні всі питають:
— Що за птиця? А я крізь зуби:
— Що? Дрохва! Не бачите — що?! Дізналися родичі, знайомі, товариші.
— Правда, що дрохву вбив?
— Убив!
— Коли ж на дрохву?
— Та заходьте, — кажу.
Підрахував я, скільки на дрохву прийде, — вийшло чоловіка з двадцять. Я й кажу дружині.
— Знаєш, — кажу, — що? Не помістяться всі вони в нас! Оддам я дрохву, хай там приготують, а ми всі туди підемо та й посидимо, дрохви поїмо!
— Добре, — каже дружина, — клопоту менше! Я так і зробив. Одніс дрохву. Куди, — питаєте, — одніс? Не скажу, бо й ви туди ходитимете! Приніс дрохву та й прошу:
— Приготуйте, будь ласка, на завтра!
— Дрохва? Е ні! На завтра не вийде, бо треба на дві доби в землю закопати, потім — добу в оцті вимочувати, а потім уже смажити! На суботу якраз і вийде.
— Ну, добре!— кажу.
Сповістив я всіх, що дрохву їстимемо там-то, в суботу.
Зібралися їсти ту дрохву двадцять вісім чоловіка.
А я ще раз кажу, що дрохві моїй до пуда дуже далеко було!
Та й чи вистачило б для такої кумпанії й дудака на пуд вагою?!
Поїли дрохву, з'їли ще індичку й гуску (це вже свійські птахи) і салату олів'є порцій з п'ятнадцять з'їли, було там іще й де-воляй, і карського шашлику!
Різноманітної там було, одне слово, дичини!
Вітали всі мене з щасливим полем, кричали, щоб мені й далі не було "ні пера ні пуху", а потім співали.
На ранок були вдома довгі балачки, але вже більше не про дрохву, а про квартиру, про дрова, про черевики для доньки.
Балачки закінчилися сентенцією приблизно такого змісту:
— Та доки ж я і взимку у літньому пальті ходитиму?
— Та ти ж сама розумієш: дрохва! Не часто вона трапляється!
— Дрохва?— перебивають вас. — Дрохву чоловік на зиму в теплі краї проводжає! А в декого з чоловіків жінка взимку мерзне! Різниця! Ну, взяв би та випадково й промазав, коли вже вона така рідкісна птиця!
— Та я ж устрелив випадково! Хіба ж я хотів, чи що?
— Слава богу, що не часто вона трапляється, —перебивають вас ізнову.