— Хто там?
— Це ми присурганились. Так скучили за вами, що ніяк не могли обминути млин.
— А як з Богданом?
— Усе гаразд! Спочатку чихвостили, потім хвалили, а скоро й величати почнуть. Діалектика! Богдане, чапай сюди, попадаємо на коліна перед царівною водяної стихії.
Відчинилися двері, і, кутаючись у хустку, з кімнати вийшла осміхнена дівчина.
— Вже скоро й ночі не буде, вже Віз до води опустився,— поглянула на зоряну карту. Від дівчини віяло теплим сном, плакун-травою, свіжим борошном і сумом річки, що входить в осінь.
— Ніно Павлівно, а ми так хочемо їсти! — заскиглив Іван.
— Не вечеряли, бідненькі?
— І не обідали.
— Що ж вам зготувати?
— Всього, що є, по макітерці, а хліб не крайте — цілий з’їмо.
— Так ви більше з’їдаєте, ніж заробляєте? — засміялася дівчина.
— Та ні, зводимо кінці з кінцями: вистачає і на перше, і на друге. А як буде в мене жінка-мельниківна, то й на хліб вистачить.
— Безсовісний! — сказала точнісінько так, як говорять сільські дівчата, а в глибині голосу пробилася щасна жіночість.— Розпалюйте на старому згарищі багаття, затагануємо зараз. Вам зготувати гречаний чи пшоняний куліш?
— І гречаний, і пшоняний, а третій — з ячменю.
— Бідна ж моя голівонька! — жахнулася дівчина.— Як пізно взнаєш, хто до тебе топче стежку. Ось вам казанок, наберіть води, тільки жабу не спіймайте.
— Тепер мені і жаба — навар!
— Богдане Васильовичу, як вам подобається такий Гаргантюа?
— Найкращий у світі, найкращий!
Незабаром вони втрьох сиділи біля багаття. Іван, захопивши господарювання, орудував варехою і все вибирав хвилину, щоб щось шепнути дівчині на вухо. Та начебто відгетькувалась од нього і тримала на устах і в погляді то посмішку, то насмішку, то любов, то все разом.
І тоскно, тоскно стало Богданові, дивлячись на їхнє щастя. На нього враз нестримано налетів минулий рік, ударив у золоті дзвони соняшників, осінньою тугою озвалися торішні ліси й покликали до себе. Невже він не може навіть подивитися на неї? Коли не для любові, то для болю чи забуття, без них теж не прожити...
На вогник під’їхала машина з сіном. Шофер вискочив з кабіни й запитав:
— Ви часом не скажете, як добратися до Звенигородки?
— Це треба виїхати на шосе, а потім...— почала пояснювати Ніна Павлівна.
— Я вас виведу на шлях,— підвівся Богдан і пішов до кабіни.
— Богдане, а як назад? — озвався Іван.— Це ж далеко.
— Я завтра-післязавтра повернусь,— і вскочив у кабіну.
— Божевільний! — розгубився Іван.
— А може, поет? — поправила дівчина.
— Напевне, так,— чогось зітхнув Іван.
* * *
У місячній повені і в марищі тіней утопилися ліси. Передосінній сум тече по тихих стовбурах і затікає жовтизною у листя, міддю в жолуддя, огнем у горобину. І гіркістю горобини, і вогкістю грибовищ, і терпкістю хвої, і бродінням опалого листу пахне тепер лісова земля, що в доброму напівсні вибиває з-під кореня то боровика, то красноголовця, то рижика, то бабку — хай побавляться дрібнята під місяцем, бо під сонцем люди не дадуть.
Затопленим лісом іде, поспішає Богдан і не знає, де б’ється його серце — чи в грудях, чи попереду в деревах. Дурило воно його раніше, дурить і тепер. Іноді здавалось, що хтось іде попереду — виразно чулась жіноча хода — чи не Яринина? Він кидався у тіні, у місячні стовпи, а кроки стихали чи озивалися збоку. То, напевне, були кроки осені, чи луни, чи печалі його.
Припізнився він, припізнився. Напевне, в лісництві вже й спати полягали. І чого він, дурний, так поспішає, ніби там очікують його? І що він скаже, коли побачить її?
От і перехрестя доріг. За ним неждано, як цвіт папороті, блиснув вогник, згас і знову блиснув. І Богдан завагався: іти чи не йти на той цвіт папороті, що тривожиться біля оселі лісника. Може, повернути назад, переночувати в Олесиній хаті та й до школи, до цвіту дитячих очей, до пісень, до того дзвоника, який щоразу заносить трепет у душу. Але як треба, щоб тобі подзвонювало миле дівоче чи жіноче слово, її сміх, її сережки, її підківки. Давно-давно дзвонили вони та й занесли свій дзвін у далекі ліси.
Скрадаючись поміж дерева, він бачить, що біля вогника порається темна жіноча постать. Вона підвелася над таганком, і Богдан пізнав ту бабусю, на обличчі якої стояв, цілий вік. Стара, мов чаклунка, помішала в казані якесь вариво, підвела голову до лісу, над яким саме прошелестіли перелітні птахи, щось згадала і тихо-тихо заскрипіла-заспівала їм:
Та налетіли гуси З далекого краю, Замутили воду В тихому Дунаї.
— Бабусю, ви ще співаєте? — несподівано біля хати озвався-задзвенів голос Ярини. Він би цей дзвоник і в людському морі впізнав.
А ось і Ярина вийшла з темряви, як доля його, як скорб його. І Богдан сторопів, вкляк на місці од несподіванки, од її голосу, од тієї хустини, що вже по-жіночому лежала на її косах, од тихої передосінньої посмішки. Теж, повиє, має свої осінні дні, свою журбу. І тільки тепер Богдан зрозумів, що вже минулася, наче й не була їхня весна.
— Та вже не співаю, а мугикаю, донечко. Забрали літа і здоров’я, і голос. А колись утішались ним і ліси, і люди, і худібка.
— Худібка? — посміхнулась Ярина.
— Авжеж, бо ми не росли біля книжок, а тільки побіля чужої худібки. Таки їдеш уранці?
— Їду, бабусю.
— Всі тепер у науку їдуть та йдуть. А де ж Данило?
— Зараз прийде,— підкинула в багаття хмизу, задумалась над своїм. І враз стрепенулись її брови, тіні гойднулися на обличчі. Ярина сполохано повернула голову до лісу.
— Чого ти, донечко, наполохалась? — лагідно спитала її бабуся і теж поглянула на ліс.
— Мені здається, що хтось дивиться на нас.
— Коли й дивиться, то тільки на тебе,— розважливо сказала стара.— Бо ти така, як із колядки вийшла — і з богом за один стіл можеш сісти.
— Ой не хваліть, бабусю,— засоромилась молодиця і знову крадькома подивилася туди, де стояв Богдан.
А йому і в думці страшно було назвати її молодицею. І дивився він на неї, і журивсь, і надивитися не міг, і журбу відірвати не міг.
Не дочекавшись Данила, Ярина і бабуся подалися до хати, а він, ломлячи себе, чавлячи болі, наосліп пішов од вогника, од любові, од цвіту папороті, що зацвів не для нього, бо но міг комусь замутити цей тихий вечір чи життя, як замутили дикі гуси воду в тихому Дунаї...