Що їй болить?
Їй заплатять за два ямбо-брахії по 10 крб. за рядок, — і вона задоволена. Вона пшеницю від верби не відрізняє: і те шумить, і те шумить, — надрукують!
От вона й говоригь: "Зачєм?"
А я з М. В. Гоголем мучусь!
Визнаю: радісна мука, приємна мука, та проте — мука!
5 грудня, 51. "Умирающий капитализм, — пишет он, — в борьбе за сохранение своего существования угрожает всем человеческим ценностям, и нам необходимо защитить их. Защита философии и прогресса философии есть защита философии социализма, то есть диалектического материализма, точно так же, как зашита человеческой культуры есть защита социалистической культуры..."
Це — виписка з "Правды".
Хіба слово "комунізм" чи "соціалізм", саме оце слово, страшне Черчіллеві чи Труменові? Воно страшне їм через те, що воно відбере у них маєтки та банки!
23 грудня, 51. Були на полюванні.
І не вбили, не застрілили нічого.
Для мене це — типове явище.
Коли я приходжу (як завжди) додому "попом", без нічого, — всі спокійні. Всі: жона, донька, зять, і навіть онучок, Павлушка, зовсім байдуже заявляє:
— Ді (дід)! Зайць (заєць) ма, (нема!)!
Зайця, як завжди, нема.
І от одного разу я приношу з а я ц я. Факт!
Ціла трагедія...
Як? Дід убив зайця? Не може бути!
І пішло!
Дружина з кимось говорить по телефону:
— А ви знаєте, — у нас заєць!
— Ну?
— Факт! Павло Михайлович приніс. (Приніс!). І от я мучусь уже тиждень: хто вбив того зайця? Чую крик:
— Та ні! Та не може він убити зайця! Я двадцять літ із ним живу, і ніколи такого не було, щоб він убив зайця! Що робить! Кажуть, що гомеопати помагають.
— А що з ним?
— Та нічого! Ніби зовсім нормальний, а каже, що зайця вбив. Температура нормальна!.. Собачка в нас, спанієль, сьогодні на мене гавкнула, — думаю колоться!
— А хіба у вас собачка є?
— Єсть! Чистокровна, з родоводом. Вчора індичку з'їла.
— А як же Павло Михайлович?
— Нормальний, — тільки зайця приніс! А так усе нічого!
— Ні, цього не можна так пропускати: хай подивиться Маньковський.
— Хіба це серйозно?
— А не смикав лівою бровою?
— Ні!
— А ви придивіться! В одного мого знайомого після охоти почало ліву брову смикати! Боже мій! Як пішло! Я навіть отої чорнобурки не купила! Ну, зовсім! Що робити? Що сказати!
26 грудня, 51. Два дні був на з'їзді мисливців і рибалок.
А яких же прекрасних людей я там бачив!
Нічого їм не треба, ніяких "отоварювань", а вони отакі...
І старі, і молоді... а як вони боліють за наше охотницьке господарство!
Як у цьому відчувається — народ, хазяїн усього!
І як почувається, коли йому, народові, — дано все... Як він обережно, скрупульозно чесно до всього ставиться!
Лисичка... Зайчик...
Ота лисичка, отой зайчик навіть не уявляє (та й уявити собі не може), яке ласкаве око стежить за ним..., Радянське, хазяйське око!
Побувавши на з'їзді охотників, відчуваю (ще раз!), який же наш народ хороший!
26 грудня, 51. От у мене під руками онук, Павлушка, тільки-но починає говорити. Я йому:
— Це твій тато! А він:
— Папа!
І все-таки він кричить:
— Тато! Тато! І знову ви:
— Національна обмеженість!
Нічого подібного! Хай каже:
— Тато!
Бо мій тато г... їв коров'яче, щоб з голоду не здохнути!
Хай каже:
— Тато!
Бо мій тато ручку барині, бодай би вона сказилася, цілував!
Хай живе мій онук і хай він ніколи не бачить барині!
Хай!
Мені шістдесят три роки, а в мене й досі поза шкірою мороз од барині.
І досі сплющуєшся, ніби тебе бариня по голові трахне.
Ніколи не забуду, коли мій батько, Михайло Кіндратович, старий, сивий, розумний, дотепний, співак чудесний (баритон у нього був), схиляється, було, до барининої ручки.
Цілує...
А тепер бігає мій онучок Павлушка веселий, хороший, а я, дід, знаю, що виросте він чудесним хлопцем і комунізм будуватиме.
1 січня, 52. Не можу не сказати теплого слова про М. Т. Рильського за статтю в новорічному номері "Радянська Україна".
Стаття зветься "Зорі Кремля".
Так писати може тільки великий письменник! Не в словах, а в кожній літері, в кожній комі — любов до народу!
Цілую Максима Тадейовича!
І радуюсь, що він живе серед нас!
23 січня, 52. їздили полювати. Це не вперше і не востаннє. Нічого!
І як радісно, що я нічого не вбив!
І як радісно, що я ще поїду (обов'язково!), щоб щось убити!
І як радісно буде, що я нічого не вб'ю.
Одне тільки: Павлушка, онук, чекає від діда зайця. А дід — без зайця та й без зайця! Перед онуком незручно!
25 січня, 52. Інтересне явище. Пригородні селяни, оті, що до Києва щодня з молоком, з яйцями, з городиною, — це все спекулятивний елемент. Неприємна публіка! І як тяжко колгоспним керівникам із ними! Розбещене, розхристане, не колгоспне, а спекулятивне!
Щодня вранці в двері: стук! стук!
— Що?
— М'яса? Свининки? Молочка? Яєчок?!
Противне таке, не колгоспне, а якесь куркульське!..
Хіба можна собі уявити справжніх колгоспниць, настоящих майстрів наших урожаїв, щоб вони стукали в двері:
— Молочка?! Яєчок?!
Вони — Хобта, Савченко, Лисенко — думають про лани, про врожай, а ці — перекупки:
— Молочка?! М'ясця?..
Стук! Стук!
Коли вже вони переведуться?
5 лютого, 52. Тимошенко й Березін.
Естрада. Здібні дуже хлопці. Та де здібні — талановиті.
Це все так!
Скільки я їх бачиа у своєму житті — естрадних артистів!..
Сидить перед тобою — "тьо-о-омная ночь!", і чого йому від тебе треба — невідомо.
— Напишіть!
— Що?
— Та, знаєте, так ото напишіть, щоб... той... оте... так, знаєте, здорово напишіть, щоб уся зала аж... той... розлягалася... про колгоспника... Знаєте, щоб усі сміялися... От як "Зенітку" ви написали! От і тепер...От... значить, чоловік... Ну, одне слово, щоб смішно було! Щоб усі сміялися... Та ви знаєте...
— Ну, а все ж таки про що?
— Та той... отой...
І потім цілком серйозно:
— Ви знаєте, тов. Вишня, наш народ так хоче сміятися... Він так хоче сміятися, що аж дуже хоче сміятися... Ну, а письменники, ви мене пробачте, вони якось обминають естраду, вони якось... той... оте... А народ наш дуже хоче сміятися! А ми, естрадники, для того ж і живемо, щоб... той... оте... того... Так напишете?
...І от Тимошенко...
Він не тойкає, не отойкає, не тогокає... Він упивається у вас, він ніби помпу своїх очей встромляє у вашу думку... Що? Як? Одне слово! Одну мисль!..