— Ту відпочити? — скрикнув я, роздивившися.— Хомо, а тобі що такого? Таже то сама крайна хата, ще й стоїть на такій голотечі без найменшого захисту! Ту нас так найдуть і злов’ять, як воробця в сильці!
— Ту мусимо спочивати! — сказав знов Хома холодно і твердо.— Я не можу дальше!
— Але ж, чоловіче, бійся бога! — кричу я. Сам у пропасть пхаєшся! Що тобі сталося? Чи тобі розум з голови виплив? Я ту не буду спочивати, аби-сь ми не знати що давав!
— Не будеш? Га, то як хочеш. Я ту спочиваю!
— Ходи бодай до онтої стирти та там зариємося в сіно. Не дурій, чоловіче, не пхайся сам у нужду!
— Я і кроком відси не рушуся! — сказав знов уперто Хома і пішов до хати.
Боже мій милосердний, то ж то мій приятель, то мій щирий товариш! Доброхіть пхає мене і себе у різницю! І не уступить від свого, хоть гинь! Упреся, як козел рогами! Мати пречиста! Рятуй мене від усего злого і від такого приятеля!
"Але що ж тепер діяти? — гадаю собі дальше.— Прийдеся самому пропадати! Ех,— гадаю собі дальше,— пропадати мені самому деінде, а Хомі ту — волимо вже бодай оба разом гинути!"
І я пішов за Хомою до хати.
— Що, нагадався, нарозумився? — питає він мене з насмішкою. Боже, він ще насміхаєся над моєю нуждою, а з мене би й крові не дорізався!
Хата, до котрої ми зайшли, то була напіврозвалена стара кучка, житло старого діда-жебрака. Лиш літом він ту часом ночував,— зимою сидів у селі, а й літом звичайно цілими тижнями волочився по селах за жебраним хлібом. І тепер ми не застали єго. Хата була засунена засувом, але Хома відсунув єго кусником якогось патика. В хаті не було нічого, крім кількох торбів, палиці дідової, шапки, позшиваної з тисячних латок, та й деяких других лахів.
Але мені дивно було, чого то Хома так тішиться і бігає по хатині.
— Гей, Семене,— каже він,— ти, бачу, двері засунув? Не засувай їх! Ще й відхили трохи, тут душно!
Боже мій милий, той чоловік, видно, весь розум стратив, чи що!
— Відсунь двері і відхили, чуєш? — гукнув на мене.
Що ж було робити? Мусив-єм слухати налибоватого.
— Розбирайся і лягай спати! Треба проспатися, бо вночі і на волосок оком не змигнемо!
Я стою, витріщивши на нього очі, сам не знаю, що дієся зі мною.
— Чуєш чи ні, тумане вісімнадцятий! Розбирайся та лягай спати! Як буде час іти, то я тебе збуджу.
Мені переверталося в серці і кипіло, як у кітлі. Сльози виступали на очі.
— Хомо! — кажу крізь плач. — Що тобі сталося? Чи ти стратив бога з серця? Чи ти забув, що маємо родичів?.. Чи ти забув, що шандарі леда хвиля надпадуть? Що ти робиш? Зглянься на бога, не губи нас обох! Таже ми колись були товаришами, я любив тебе щиро, як свого рідного брата! Що я тобі провинив? За що ти хочеш мене віку збавити?
І що ви гадаєте? Хома зм’ягчився тою бесідою? Бодай так пси траву пасли! Відвернувся вам від мене, як нелюд, потер рукою по чолі чи по лиці та й в сміх.
— Ха, ха, ха! Ото мені парубок! — реготався.— Занюхав біду, як той сліпий ковбасу в борщі, та й уже: гину, каже, нема мя!
Ото, видите, щирий приятель! І спусти ж ся на такого чоловіка! Заждіть, яке він мені ще вистроїв!..
— Семене,—каже Хома по хвилі вже якось лагідніше,— Семене, братчику, хіба ти гадаєш, що я би не віддав житя свого за тебе? Хіба ти забув, що ми оба на одній дорозі? Не гадай прецінь, що я з глузду зсунувся, або що, що хочу себе і тебе погубити! Лиш роби, як тобі кажу, а увидиш, що я ще не такий дурний, як тобі видиться.
Троха мене успокоїли ті слова, а зрештою що ж було робити? Роздягся я, постелив сіряк на землю і ляг. Але де там мені заснути! Дрожу цілим тілом, як риба в матні! Кому би в такій тяжкій тривозі сон до голови брався?
Хома не лягав, шарив щось по хаті. Що він задумав? Господь єго знає. Я не догадаюся, аби й що!
— Семене,— каже він, видячи, що я не можу заснути, — на, випий!
І підніс мені порядну чарку горівки. Горівку він мав при собі, чарку найшов десь у закутку.
Я випив. Напій був сильний, мене якось проняло теплом, утома відозвалась — за хвильку я заснув, мов камінь.
Не знаю, чи довго я спав, чи ні, аж ось Хома будить мене знов.
— Семене, Семене, вставай, шандарі!
Остатнє слово, мов ясний грім над ухом, протверезило мене в одній хвилі.
— Де, де? — питаю, зірвавшись на рівні ноги.
— Не питай, роби, що тобі скажу!
— Що робити?
— Зажмури очі і не отворюй їх, аби що було, аж доки тобі не скажу. Пам’ятай!
— Добре, добре!
— А тепер на тобі отсе в руку!
Я взяв. То був мотуз чи воловід якийсь, не знаю.
— Держися добре!
— Держу.
— Ходи тепер за мною!
Ми пішли.
Дорогою чую — крик якийсь, плач, завід, товар реве, пси гавкають, під ногами болото,— ми, відай, ідемо селом.
— Хомо, бійся бога, куди ти ведеш мене?
— Ані слова, тумане! Шандарі надходять! — шепнув він мені своїм твердим голосом. Я замер зо страху.
"Отут нам буде! — гадаю собі. — Пропала коза, пропала й береза!"
Ідемо дальше, а підо мною коліна лиш диль, диль, диль! Аж ось чую:
— A skąd wy, dziady?*— питає різкий голос.
"То, певно, шандар,— гадаю собі. — Ну, господи помилуй грішну душу! Зараз і до нас заговорить! Дивно мені лишень, чому насамперед говорить до якихось дідів".
Смішливий старечий дідівський голос відповідає туй передо мною:
— З білого світу, паночку ласкавий! Ми божі старці, браття-близці. В ріці купалися, в воду нурялися; я єго занурив, а він в воді очі погубив. Хотів найти, та не міг, так і додому побіг. , .
— Ха, ха, ха! — засміялось кілька голосів.
Боже ласкавий, ту їх мусить бути немало. І чому вони не хапають, не в’яжуть нас? Навіть не відзиваються ні словом до нас.
— Gdzie mieszkacie, włóczęgi?* — питає знов різкий голос, але видно було, що крізь сміх.
— Край води, паночку, край води! Наша хата з лободи, защіпка з ріп’яха, а стріха з лопуха!
Знов сміх довкола, але шандарі ще не займають нас. Я дрожу цілий і держуся за мотузок, не сміючи вже направду зі страху проглипнути на світ. Гадаю собі: най буде, що має бути, побачу, як то скінчиться.
— Jakiś bestja dowcipny! — сказав, насміявшись досита, різкий голос до других.— Аlе chodźmy już! Zdaje mi się, że w tej stercie za wsią uda nam się złowić jakiego ptaszka*.