— Моя рідна дочка збирається стати царицею, а матері про те ні слівця? — протягла з погрозою.
Клеопатра похолола, бо, знаючи матір, відчула: це добром не скінчиться. Ой, коли б цариця Олімпіада, втікши з Македонії, та не захопила владу в Епірі? Прибула не сама, у неї он стільки озброєних людей, готових на все.
Як у воду дивилась Клеопатра. Олімпіада досить швидко витіснила її з Епіру, і Клеопатра змушена була втікати туди, звідки раніше втекла мати,— у Македонію під захист Антіпатра.
Так Олімпіада стала необмеженою володаркою Епіру. І далі інтригувала проти Антіпатра та інших ненависних їй македонців і все скаржилась на них синові Александру, який, зайнятий далеким походом та безконечними битвами, не завжди їй і відповідав.
Есхін програв змагання, але втікати довелося Демосфену.
Після другої і теж невдалої спроби скинути македонські пута, коли було зітерте з лиця землі непокірне місто Фіви, Греція ніби затихла. Але то тільки так здавалося на перший погляд. Антимакедонська партія хоч і потерпіла поразку, та її люди не впали у відчай чи безнадію і аж ніяк не відмовилися від сподіванок на кращу долю своєї батьківщини. Хто з них подався за Геллеспонт до Дарія III, щоб разом з персами боротися проти македонської навали, а хто залишився вдома, щоб і далі гуртувати патріотів до подальшої боротьби за незалежність Еллади.
Залишився у рідному місті й Демосфен. Не так давно Афіни захистили його, не видали на вимогу Александра, і Демосфен віддячував співгромадянам своєю щоденною працею на благо рідному народові: впорядковував фінанси, вдосконалював морські та військові справи, як і раніше, полум'яним словом підтримував у співгромадян мужність та святу віру в перемогу. А сили були нерівні. Ряди національної партії значно і значно поріділи. З часу Херонейської битви, і особливо з 338 року,, на Демосфена цілеспрямовано (відчувалася рука, що спрямовувала роботу) посипались і нападки, і доноси, про нього розповсюджували найбрудніші плітки, але підірвати авторитет оратора так і не змогли — афіняни не віддавали на розправу македонофілам свого захисника. Зрештою вороги вирішили дати Демосфену відкритий бій і для цього випустили на арену свого найталановитішого бійця, стійкого прибічника македонців, давнього і послідовного недруга Демосфена, відомого оратора Есхіна.
А почалося ось із чого. Свого часу було запропоновано нагородити Демосфена золотим вінком за його великі політичні і громадські заслуги. Але Есхін тоді опротестував цю пропозицію як буцімто незаконну: вона, мовляв, внесена не в належний час (який же час належний, Есхін того не пояснив) і що заслуги Демосфена аж ніяк не можуть бути визнані як такі, що варті подібної високої нагороди. А тому це питання повинне спершу обговоритися в суді і лише тоді його можна винести на розгляд у Народному Зібранні. Ясно було, що Есхін потай заздрить всенародній славі свого суперника і в душі ображений, шо афіняни більше уваги приділяють Демосфену, а не йому і Демосфена нагороджують, а не його, Есхіна... Але тоді Есхін так і не зважився надати справі хід, відчував, що може програти, а тому вичікував зручний час і цілих шість років не доводив справу до суду — про неї вже всі встигли й забути. І ось зненацька у 330 році, коли повсюди перемагали македонофіли, відтісняючи членів національної партії від державного керма, Есхін вирішив, що вже настав час нанести Демосфенуч вирішальний удар. Або він виграє, або Демосфен, обом їм в одному місті більше не вжитися.
З багатьох країв Греції з їхалися в Афіни бажаючі бути присутніми на змаганні двох знаменитих ораторів і двох непримиренних противників, котрі й до того не раз мірялися силами, а це вирішили стати на останній герць: або — або.
Першим із звинувачувальною промовою виступив Есхін — він говорив надто різко, брутально. Його промова була переповнена інсинуаціями та різними вигадками, на які він завжди був великим майстром. Есхін очорнив усе життя Демосфена, починаючи заледве чи не з колиски: він і сякйй і такий, увесь зітканий із самих лише вад і пороків — як людина, як політичний, державний чи громадський діяч. Втративши чуття міри і хоч якоїсь об'єктивності, Есхін обливав брудом все у своєму противнику: і його характер, звички, уподобання, смаки, і його патріотизм. Виявляється, Демосфен (дехто думав, що, навпаки, Есхін) плазував перед македонцями, продавався їм за золото (яке брав все той же Есхін) і всі біди Афінської держави відбувалися від того, що він зумисне обминав ті моменти, коли афіняни могли легко виграти, а штовхав їх на авантюру тоді, коли ясно було, що вони програють.
Та ось слово взяв Демосфен і виступив із своєю найзна-менитішою (так потім визнають історики) промовою "Про вінок" — славетнішої промови не було в жодного з грецьких ораторів ні до Демосфена, ні після нього. То захищаючись від нападів, то в свою чергу нападаючи, то вдаючись до пафосу, то не менш майстерно шаржуючи, чергуючи гнів і дотепи, погрози й насмішки, вмовляння і знову висловлюючись то метафорично, то парадоксально — Демосфен пройшовся по всьому своєму житті та публічній кар'єрі і довів, що він чистий і порядний, такий же і патріотизм та благодійна його діяльність. Захищаючи свою політичну програму, на втілення в життя якої він віддав всього себе, Демосфен довів, що вона може бути тільки корисною для афінян і згубною для македонців. Що ж, зажурено зізнався промовець, багато що із задуманого не вдалося, але сталося те не з його вини і не з вини афінян, а з вини тих, чиїм представником виступає. Есхін. Демосфен з сумом говорив про теперішній стан Греції, в'їдливо висміював тих, хто, скориставшись можливостями демократії, продавав свою батьківщину і занадто виставляв свої заслуги. Слухаючи Демосфена, афіняни відчули всю епоху, в якій жив і діяв промовець, епоху, де було стільки подій, воєн, інтриг, перемог, бід. І всі протиріччя ніби уособлювали дві людини — сам оратор і його недруг, як два антиподи, один справжній патріот, другий — прислужник чужого тирана.
Демосфен переміг. Слухачі віддали перевагу тільки йому. Есхін програв у двобої. І не тільки програв, а й навіть не набрав достатньої кількості голосів, потрібних для захисту від дії закону за недостатньо обгрунтованими і не-доведеними звинуваченнями,— він не мав і однієї п'ятої всіх голосів і тому повинен був піти у вигнання і жити там до кінця своїх днів.