— Стійте, — спинив їх Панас Кандзюба: — я сам. — Він все ще біля Прокопа тупав.
— Кріпись, синашу. Служив досі громаді, послужи ще востаннє. Страшно нам... військо іде... не всім бути в одвіті... тобі заплатить бог... Перехрестись.
Прокіп перехрестився.
Марія все голосила і рвала на собі кожух. ЇЇ одтягли між люди.
— Прощайся, синашу...
ПрокІп вклонився на чотири угли.
— Простіть мене, люди... Може, кому чим завинив... Прощайте...
— Хай бог простить... Прощай і нам...
Панас Кандзюба знову торкнувся небожа.
— Куди тобі стріляти?
Прокіп втупив у нього вже мертві очі. Подумав.
— Стріляйте в рот.
Білий, як сорочка на ньому, він намагався розтулить рота, але не міг. Спідні щелепи тряслись в нього, тверді і нерухомі, як дерев'яні.
Панас приклав рушницю мало не до обличчя і бахнув.
А в одповідь на постріл лице плюнуло цівкою крові і обілляло Панасові руки і груди.
Прокіп впав на коліна. Підпара добив його ззаду.
Народ п'янів од запаху крові, хрипіння смерті, порохового диму. А Гуща? А Хома Гудзь? А Іван Редька? Як! Він ще живий?
Однак ні Хоми, ні Гущі не було. Вони десь щезли.
Підпара найшов охочих і послав їх шукати.
Тих, що намагалися потай втекти за спинами юрми, забрали на зборню. Звідти їх випускали поодинці між два ряди і брали в вогні, або у кілля. Так згинули Редька молодший із братом та Сава Гурчин, останній за те лиш, що побив вікна колись в Гаврила, тестя Підпари.
Трупи мокли в баюрі, наче коноплі, і червонили воду, а над народом простягалися пасма синього диму, мов упиреві руки шукали жертви.
Короткий день скінчився. Вітер розвіяв дим, розсіяв останнє тепле дихання забитих, розігнав хмари. З чорного поля він нісся далі у чорну безвість і хитав зорі, що золотили дрібним намистом криваві води калюжі...
* * *
Маланка ледве допхалась до своєї халупки. Впала у пітьмі на лаву і на коліна впустила знесилені руки. Цілий день була на ногах, цілий день вбирала в себе муки та кров і стільки людей поховала в серці, що воно сповнене стало мерцями, як кладовище. Аж заніміло. Нема ні страху більше, ані жалю, вона вся дивно порожня, зайва на світі і непотрібна. Добре, що хоч світла нема, бо її очі не змогли б більше нічого вмістити. Вона нічого не хоче. Аби тільки поночі було, як зараз, і тихо.
Все од неї тікає, все одцуралось. Був у неї Андрій — цілий вік гризлася з ним, а тепер нема вже й Андрія. Пестила мрію про землю, а земля встала проти неї ворожа, жорстока, збунтувалась і втікла з рук. Як марево поманила і як марево щезла. Лежить холодна і ссе тепер кров...
Їй нічого не треба. Аби тільки поночі було і вічно німувала ся пустка, як в домовині.
Рипнули двері.
— Хто там?
— Я.
Дивно. Прожила життя, а воно раптом впало у прірву. Хоч би слід залишило, хоч би згадку яку. Все зап'яв морок. Все чорне. Навіть нинішній день одсунувсь далеко, так далеко забіг, що видається давнім, давно забутим сном. Чи то було сьогодні, чи нічого не було? Одно тільки виразно ясніє у пітьмі: одрізані пальці Андрія. Три жовтих цурпалки, в оливі, з прилиплим піском. Шукала, десь був четвертий, і не знайшла. Що б пошукати краще!..
— Де ти була?
А пальці крутились перед очима, як хробаки. Сині нігті мутно блищали, як мертве око, пожовкла шкура зібралась в зморшки, і між ними чорнів робочий бруд... Вона їх поховала — тільки забула, в якому місці... Голова в неї починала боліти од того, що не могла згадати.
— Де ти була?
— Марка рятувала.
— Утік?
— Утік.
— А батька забили...
Більше не було слів. Ніхто не будив вже чорної тиші, що наливалась крізь вікна у хату.
Важким холодним сном за хатою спала земля, а високо над нею тріпались зорі, наче в небесному акваріумі грали золоті рибки.
На світанні козаки вступили в село...
31 березня 1910 р.