Революція — тільки Вальпуржина ніч звірячого хамства, розкошланого дикунства, коли з народів обсипаються парфуми цивілізацій: ("Дикун, наївшися сирого м'яса, довго стежив за ними (ніжними хмарами в високості.— В. С.) незрозумілими очима й несвідомо нюхав квітку, подібну до будяка").
Є тільки гармонія краси, яка в цьому світі не має жодних для себе підстав, є тільки одна партія — "де на людину дивляться, як на скарб світовий", є голодне пискляточко-дитинча, якого жодна з р-революційних партій не рятує од голодної смерті.
Ось вона, гірка істина партійно-борчих породіль: "Праві йдуть назад, але голову намагаються держати вперед. Ліві мчать уперед, але голову скрутили назад".
Це час затемнення сонця, судна година людської історії — "місто в мальованих плакатах: людина людину коле".
Де ж поетові спільники? Чий бік він обстоює? На це чітко відповідає присвята: "Григорію Савичу Сковороді!"1.
Правда, мати такого спільника — значить бути знищеним у першу чергу. "Людина, що казала: убивати гріх! — на ранок з простреленою головою". Так що недарма увижається поетові в неспокійнім сні, буцімто грюкають у його двері: "Одягайсь на розстріл!"
Я не знаю Тичини більше стомленого і зневіреного, більш трагічного і людяного, ніж Тичина — автор цієї збірки. Він весь у цьому страшному часі — самотній і високий, як біль. І тільки зрідка його зблідлих уст торкається сардонічна усмішка:
Хіба й собі поцілувать пантофлю Папи?
Але її тут же одміняє вираз владного трагізму:
Я в болях весь, мов хрест в коралю.
Не слід думати, що Тичина зневірився в революції або що в його особі маємо її суворого дискутанта. Ні. Тичина приймав революцію, але не виносив її жахів. Досить згадати Горького, що водночас обурювався проти всякого терору — білого чи червоного.
Ой гримить, гуде, гуркоче,
Переблискує світ...
Чи то Рада, чи то німці,
Чи московський Совіт?
Здається, поет став свідомим своєї тернистої долі, традиційної місії українського поета. Його розпач урівноважує виспокоєна віра в те, що і в цей, страшний для його народу час він залишився гідним свого високого покликання людини і митця:
Сам скапую сонцем,
В блакиті розтану.
Сам стану віконцем,
У вічність, загляну...
О. І. Білецький писав про П. Тичину, автора перших чотирьох книг поезії, як про поета, що замислився "над головними проблемами свого часу і дав на ці проблеми відповідь з рідкісною прямотою і зворушливою ("подкупающей") щирістю" (VII, с. 18).
І справді: при виробленому індивідуалістичному світогляді "Соняшних кларнетів" і "Замісць сонетів..." поет не ховав очі од протипоказаних для такого світогляду речей. Естет у найкращому розумінні цього слова, Тичина не уникає страшної прози.
Ось образок "Кукіль":
Стріляють серце, стріляють душу — нічого їм не жаль.
...Сіло собі край вікна, засунуло пучечку в рота, маму визирає.
А мати лежить посеред улиці з півхунтом хліба у руці...
Над двадцятим віком
кукіль та Парсифаль.
Голодна смерть матері, ґвалтування дівчатка, мати, доведена голодом до людожерства ("синок ще не вварився"), розмова з мужиками "мого ж таки села" про "саму нужду та злидні" — ось ті, зовсім, здавалося б, не-ранньотичинівські "образки", не бачити які йому не дозволяло прагнення безжалісної істини. Згадаймо "Ходять по квітах...", вірш, що явно дисонує в загальному тоні першої збірки. Але Тичина про те не дбає: життя народу значно ширше за естетичні канони, а дилеми — життя чи "тільки мистецтво" — для поета ніколи не існувало. Він мав високе право — справді народного співця — дорікати чистим естетам: "Фальшива естетика, грація для вас навіть там, де гроби". Тема голодної смерті, наприклад, звучить навіть у збірці "Вітер з України", коли це вже могло явно шкодити офіційній поетовій репутації. А поема "Чистила мати картоплю" сягає навіть пізнішого часу.
Соціальна проблематика була для Тичини не менш значуща за національну. Певною мірою це вже засвідчила "індивідуалістська" збірка "Замісць сонетів..." Надалі цей струмінь у його поезії ще більше посилюється.
Так, у збірці "Плуг" ця тема набирає значно більшої сили. В ній поет відшукує втрачений під ногами грунт. Справді: коли розглянуті збірки були свідченням певності авторської позиції в світі ("Соняшні кларнети" — певність своєї радості від світу, "Замісць сонетів..." — певність свого сумніву), то збірка "Плуг" — це книга подвійного сумніву. Сумніву щодо себе в світі і світу в собі.
Стоїть сторозтерзаний Київ,
І двісті розіп'ятий я, —
ось той реальний фон, на якому зродилася ця збірка. В голосі поета вчувається іронія, навіть самоіронія ("Мадонно моя..."); дискутуючи з іншими, поет дискутує і з самим собою ("Я знаю", "Один в любов"). Подекуди відчувається майже істеричний біль ("Месія", "Паліть універсали"), а в інших випадках — прагнення епізувати свій світ, стати од нього трохи осторонь, аби зафіксувати очима те, чого не можна сприйняти душею ("Псалом залізу"). Розгорнуті дискусії із самим собою прибирають вигляду відстороненого лицедійства ("Листи до поета"). Нарешті, в голосі поета з'являються просто фальшиві нотки ("Ронделі"), що особливо дисонують в складному хорі поезій цієї книги.
"В душі боролись два світи — гармонія і справедливість" — так поет пойменував свої тогочасні настрої.
Отже, з одного боку
Замість лелії рожу
цілують уста,
а з другого:
А все ж, як Петро від Христа,
відректися від Тебе не можу.
В голосі поета з'являються небезпечні інтонації:
Із ким тепер, в яку годину
молодий відмолодюсь?
Невже ж ні раз не помолюсь
за моє кохання, за людину?
І майже поруч із цим — антистрофа.
Ось одна:
Випала ж зима! —
Що тепер всім воля,
врізали вам поля,
в головах тополя,
а голів нема1.
Ось друга:
Уявляю —
(страшна мить!)
Прийде, заридає з одчаю
і сонце затьмить.
Хтось кине слово п'яне:
— В розстріл! на тротуар!
І місяць встане
як на пожар.
Замість дощу, замість роси —
каміння з неба...
І чиїсь голоси:
— Не треба! не треба!
Каліка, поспішаючи кудись, наступить на дитину.
І всі будуть кричать без упину:
— Месію! Вітайте Месію!
— Осанна Йому, Він прийшов!
І кров
смертний екстаз перетворить у мрію.
А ось третя: