От ликующих, праздно болтающих,
Обагряющих руки в крови
Уведи меня в стан погибающих
За великое дело любви.
М. Некрасов
Марусі Юрковій присвячую
По безмежних просторах знайома путь
Не втомила землю і досі,
Бо ось знову дощі ідуть,
Осінь.
І коли повз кав'ярні, де теплі огні,
В черевиках іду подертих,
Чогось раптом спокійно-спокійно мені —
Чи то жити, чи вмерти...
Ах, ця осінь!
Це з нею постійно так:
Стисне серце в малий кавалок,—
І ось дні —
Наче сірий тифозний барак,
А за вікнами плями галок.
Гей, спокійні, досвідчені! Всякі!
Ви!
Чиї щелепи мов обценьки!
Я тихенький, тихенький. Тихіш од трави…
Взагалі я дуже тихенький.
Не потрібно, звичайно, такої бридні
Тим, що мають нервову систему хорошу!
Ну, а я, хто обідає раз на три дні,
Інакше не можу!
Може, й справді такий обиватель я,
Що весь біль мій — пальто без вати;
Тільки ж, може, це з того, що я відтіля,
Де закон — не по разу вмирати!
Що я можу про себе сказати ще?
Бути щирим — не всім зуміти! —
Хіба те, що під сірим вечірнім дощем
Десь на розі вити б і вити.
Так, як виє на місяць голодний вовк,
Дужий пращур собаки!
Не замовк,
Не замовк,
Не замовк
Голос споминів всяких!
Крізь минуле і кожну хвилину нову,
Крізь кохання чую і книгу —
Ау-у! —
вовчий вигук.
Так, як виє дикун чорношкірий десь
У байдужі вуха природі...
Ах, я знаю, дикун той сховався увесь
В моїм серці насподі!
Так, як вили колись і мої діди,
Називаючи вий цей співом,
Коли співів чужих сліди
Заливали червоним пивом!
Гей!
Та тільки ж тихенький я...
І мені потихеньку вити
В мертві вуха нудних киян
Під осінній холодний вітер...
І такий я злиденний увесь,
І убого мені, убого...
І Тичина, і Рильський, й Олесь...
І нікого-нікого...
Ну кому розповім я про ранній біль
І про віру мою у біль цей,
Коли мрія загальна — щоб вісім неділь
Та на одному тижні зряду!
Та й не треба нікому ніяких слів:
Міліард дев'яносто чотири промови!
Головне — заробив і з'їв,
І щоб трошки здоровий!
Ну на чорта, встромившись в сівке пальто,
Комірком затуливши шию,
В гущу давніх повій і нових авто
Десь на розі безглуздо вию:
— Нехай буде воля твоя,
Часе мій,
На землі натомленій цій!
Комашинка маленька я
На твоїй байдужій руці...
Ой, упали ж та впали криваві роси
На тихенькі-тихі поля...
Мій народе!
Темний і босий!
Хай святиться твоє ім'я!
Хай розквітнуть нові жита
Пишним цвітом нової слави!
Гей, ти, муко моя свята,
Часе кривавий!
Убієнним синам твоїм І всім тим,
Що будуть забиті,
Щоб повстати в безсмертнім міті,
Всім
Їм —
Осанна!
Й раптом тиша мені незнана
Кривить сміхом покірний рот,—
Ах, і в серці гаряча рана —
Остогидлий всім анекдот!
Тоді бачу — в проваллях камінних
Чудернацький дикий танець!
І нікому ніхто не винен,
І давно вже з нас кожний — мрець!
Танці… злидні... карати... парфуми...
Гаманці...
Гаманці...
Гаманці...
Як до речі вигукують думи
Десь на розі старці!
Пруть до церкви, на смерть, в ресторани…
Жруть, торгують собою, плюють
В непромиті, неславлені рани,—
Живуть!
Гей, ти, вулице!
Потного м'яса
Безбережна, безкрая ріка!
Й над усім — два словечки з Тараса
І обмитий дощами плакат!
Ну кому це потрібно сьогодні?
Дурень той, хто ще й досі поет!
Вчора — модні частушки народні,
А сьогодні — уривки з старих оперет!
Ет!
Нічні пригоди ріжні
Напрочуд дивовижні!
О часе!
Часе мій!
Хоч ти почервоній!
Ах!
В яких таких словах,
В рядках, скажіть, яких
На розі днів моїх
Від болю закричу?
Мовчу.
І, як і всі, лечу
З землею в далечінь...
О серце, відпочинь! —
Закон.
Ти не одне — мільйон!
І не мільйон — світи
Палають до мети
Вогнем!
А щоб за сірим даєм
Десь обрій не загиб,
Попросимо підем —
Чи не допомогли б...
Homo sapiens я...
Хлип... хлип...
Дайте мені на хліб!
Кормителі!
Хай царствують ваші родителі
Вічно,
А я денно і нічно
За них
хлип... хлип...
Дайте мені на хліб...
Не минайте!
Темний я з болю — не бачу.
Радість останню трачу.
Чуєте: плачу —
Хлип...
Хлип...
Дайте мені на хліб
На шматочок...
Матінки, мене пожалійте,
Батечки, мене научіте,
Як його в світі жити
Мені...
О, ні!
Не копійки брудні!
Дайте шматочок щирости!
О, коли б серцем вирости
До безмежної,
як біль, тишини!
Але мовчки проходять вони,
Кожний кожному завше далекий...
І вже вечір вогкий догнив,
І не сплять лиш аптеки...
Та ще серця самотній стук...
І лягає мокрий туман
На безлюдний майдан,
На брук...
Звук
Кожного
Кроку
Мертвий такий,
Так наче збоку
Минулі віки —
Вулиць провалля чорне...
Знову самотність знайома горне
До себе мою утому...
Що ж, додому —
Забудеться!
Та чого ж тільки кожна вулиця
Серед ночі чужа й нова,
А до серця тихенько туляться
Незнайомі слова:
— Гей, ви, села! Забуті ниви!
Чи на лоні ж ваших годин
Десь розквіт хоч один щасливий,
Вашим болем прекрасний крин?
Що я знаю? Нічого не знаю!
Взагалі я не знаю нічого...
Ах, я тільки конаю
Убого...
Ах, я тільки бажаю
Одного:
Тишини! Хни...
Інтелігентщина ця вже!
Хоч би форма якась нова!
Просто завше
Нудні слова!
Кооператор один знайомий
(Сірий костюм, рукавички, бриль)
Говорив мені:
— Вам двадцять сьомий,
А ви й досі ще гниль!
Зрозумійте ж, що має рацію
Зараз бути лиш той,
Хто кохає кооперацію
Або має авто!
О!